«Тіні забутих предків» Вистава театру ім. Щепкіна

Виставу в жанрі пластичної драми придумав та поставив Дмитро Некрасов.

Першоджерело

«Тіні забутих предків» у своєму первозданному літературному вигляді є однією з вершин української прози. Коцюбинському у цій повісті вдалося передати саму суть українського народного духу, де християнство перемішане з язичницькими повір’ями, світ потойбічний існує поруч з реальним, а містика є невіддільною частиною побуту.
Твір отримав широковідоме сценічне втілення у фільмі Сергія Параджанова (1965). Зокрема там, поруч з іншою гуцульською екзотикою, чи не вперше засобами кіно показаний старовинний поховальний ритуал «грушка», коли померлого проводжають у засвіти з веселощами та танцями. То були часи, коли люди вмирали від хвороб та важкої праці набагато частіше, ніж зараз тому і ставлення до смерті у них було трохи інше, особливо якщо взяти до уваги віру у близьку присутність потойбічного світу.
Ще було багато сценічних постановок у різноманітних театральних жанрах та версіях. І це зрозуміло, бо у повісті, окрім власне містики, присутні ще й дві історії кохання, яке є хлібом та сіллю будь-якої творчості.
Перша — любов Івана та Марічки, що почалася ще з дитячих років і завжди була світлою та чистою, але завершилася не тільки трагедією втрати коханої, але й переходом Івана на бік темних сил, коли він, вже майже божевільний, у кінці розповіді рятує мавку – злого духа, що прийняв образ Марічки, від чугайстира – доброго демона, котрий полює на мавок.

А ще у повісті присутня історія кохання мольфара Юри та Палаґни, котра «була з багацького роду, добра ґаздиня, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала…” До цієї жінки можна по-різному ставитися, але направду вона просто хотіла звичайного жіночого щастя, якого їй не дав Іван, та яке вона натомість сповна отримала, коли випадково закохала у себе нібито не дуже доброго чаклуна Юру.

Ще про про еманації твору Коцюбинського читайте тут — «Тіні забутих предків»: від британських відьом до гуцульських мольфарів

Сцена з вистави театру ім. Щепкіна «Тіні забутих предків»

Пластична драма в Щепкіна

Вистава щепкінців — це одна суцільна метафора-алюзія на тему твору Коцюбинського. А метафору кожен глядач бачить власною уявою. Нам здалося, що головним завданням режисера було показати нерозривність загробного та тутешнього світу. За головними персонажами буквально слід у слід ходять якісь інші, тіньові сутності, ба більше, не тільки ходять, а й направляють рухи героїв, ніби керуючи їхніми вчинками, іноді навіть проти їхнього бажання.
На сцені майже постійно присутня масштабна масовка, що складається з «духів та тіней забутих предків», фольклорних співів, містичних ритмів, та живих персонажів –односелеців головних героїв. Щоб все це організувати на посаду хореографа вистави було запрошено з самого Києва головного балетмейстера Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Ольгу Семьошкіну.
Щодо ліричних сюжетних ліній то, вони проведені ледь помітним пунктиром, тобто режисер (навмисно здається) навіть не давав шансів головним героям якось продемонструвати свої індивідуальні акторські здібності, пробудити емоції глядачів, закликати їх до спільного переживання подій та змусити пролити ту сльозу щирих почуттів, за якою багато хто з нас (окрім естетів чистої води) і відвідує театр. Хоча у ролях Марічки та Палаґни у виставі зайняті акторки з великим діапазоном драматичних можливостей, яких люблять і на яких «ходять у Сумах».
Натомість ми побачили яскраве різнобарвне видовище, що хвилинами нагадувало китайські карнавали і невпинний гармонійний рух світової, неподільної на живе та мертве, стихії у виконанні тієї самої масовки, яка власне і стала у підсумку головною діючою особою вистави.
Окремо сподобався момент, коли актори масовки під час похорон одного з членів двох розсварених родів Палійчуків та Гутенюків, з яких походять відповідно Іван та Марічка, з’являються у костюмах, які асоціативно нагадують іншу виставу щепкінців  — «Ромео та Джульєтта». Тут масовка, хор або творча стихія людського космосу нібито розмовляє з глядацьким залом. Ви розумієте про що.
Усі ці рухи супроводжуються музикою: іноді це фолк, іноді рок, іноді щось таке ритмічно психоделічне. Нам у музичному ряді не вистачило однієї повільної, проникливої та піднесеної мелодії, яка б звучала лейтмотивом дійства і постійно нагадувала, що взагалі-то все це про кохання

фрагмент з вистави «Тіні забутих предків» театру ім. Щепкіна

Епілог

У цілому скажемо так, що зовні вистава виглядає видовищно, режисер чарує своїм організаційним хистом – у нього моментами на сцені (здається) більше сотні людей, які постійно щось роблять – співають, танцюють, рухаються, розмовляють, приймають ті чи інші пози, а якщо врахувати, що всі вони професіонали та таланти, то і результат виходить точно талановитим, хоча інколи й не всім зрозумілим. Але сучасне мистецтво і не має бути зрозумілим – це прерогатива класики. А сучасність – перш за все співтворчість, та пробудження фантазії публіки.
Саме на це і варто очікувати тому, хто вирішить відвідати виставу «Тіні забутих предків» у постановці щепкінців.

Виставу створювали:

Режисер-постановник, автор інсценізації — Дмитро Некрасов
Сценограф, художник з костюмів — Андрій Романченко
Хореографка — Ольга Семьошкіна
Композитор — Євген Золотухін
Хормейстерка — заслужена працівниця культури України Катерина Докукіна
Художник з освітлення — Іван Бобок
Звукорежисер  — Михайло Мітін 

Дійові особи та виконавці:

Іван Палійчук — Сергій Самарський,, Сергій Пересунько
Марічка Гутенюк — Крістіна Зограбян, Дарія Некрасова
Палаґна — Катерина Саченко, Світлана Кулик,  Анастасія Картава
Мати Івана — заслужена артистка України Наталія Дехта
Юра Мольфар — Юрій Кулик, заслужений артист України Артем Кнопік
Хлопчик — Кірілл Горбунов
Дівчинка — Ірина Жигамовська

Увага! Вікові обмеження 14+

Автор п’єси – Олег Михайлов. Режисер постановник – Владислав Писарев. Вистава йде на експериментальній сцені, тобто у бомбосховищі театру. Вікові обмеження – 14+.

Моновистава «Птах на горищі» Сумського Національного академічного театру ім. М.Щепкіна

Форма та зміст

«Птах на горищі» – моновистава. Усі події відбуваються зимою 2023 року на горищі, де 13-річна дівчинка-біженка зі зруйнованого Маріуполя записує відеолисти до своєї матусі, котра знаходиться у російському таборі для військовополонених. Дівчинку «всиновила» російська родина якихось Паші та Маші. Прототипом цього «святого» сімейства є вочевидь подружжя російської уповноваженої з прав дитини Марії Львовой-Беловой та священника РПЦ Павла Когельмана. Дівчинка категорично не сприймає все, що з нею відбувається і пручається, як може. Тому «милосердна» попадя періодично «виховує» її, запираючи на горищі.

Філософія вистави

Метафора закритого «птаха» ідеально розкриває філософський сенс вистави. Це історія про спротив людини силам, які набагато могутніші за неї. Обставини, у які потрапила героїня п’єси, практично не залишають їй шансів довести свою правду чи сподіватися на здобуття свободи. Взагалі невідомо, що з нею трапиться далі, бо вона у полоні в істот сумнівної людяності. Її боротьба — єдино можливий у ситуації, що склалася, протест проти насильства. Безумовно і очевидно, що ворог напав на Україну для того, щоб поставити українців на коліна. І далі вже «дружити» і навіть відчувати «братерську» «любов». У попередньому реченні багато слів у лапках, бо вони – брехня. Про цей спосіб вбивати людей брехнею, а не лише зброєю також іде мова у спектаклі.

Але що важливо. Вистава набагато більша за журналістський репортаж. Вона про людину та стихію. І про те, як, якими засобами людина, у котрої нічого не залишилося, здатна опиратися злу. Не заради перемоги, а задля того, щоб зберегти себе, власну гідність та самоповагу. Після «всиновлення» героїня, яка виросла у російськомовному середовищі, переходить на українську та малює українські прапори – бо це чи не єдина можливість протесту.

Мистецький компонент

По суті «Птах на горищі» — одна з варіацій на тему «Гамлета». Іншими словами, в іншому часі та контексті, але про те ж саме. Датський принц намагається розв’язати аналогічну проблему – як зберегти себе, коли його примушують себе зрадити. Текст п’єси — дійсно сильний художній матеріал, що взагалі-то є нечастою удачею для творів, що змальовують сучасність – розуміння великого потребує відстані.

Але тут вдалося і є відчуття, що п’єса буде йти і після війни, навіть через 10-30 років, бо дуже вже тут багато загальнолюдського, що не втрачає актуальності під впливом часу.

Моновистава «Птах на горищі» акторка Дарія Некрасова

Музика вистави

Окрім соціального та філософського пафосу спектаклю важливим є ще й мистецький. Роль героїні виконує Дарія Некрасова – чудова акторка з потужною енергетикою та величезним діапазоном можливостей. Блискуча акторська гра, максимально тактовна режисура, де кожен нюанс не сам по собі, а працює на створення образу, рівно як і вдала сценографія (Крістіна Зограбян) та музичний супровід (Євген Золотухін) — все це справляє те естетичне враження душевного очищення, за яким ми і ходимо в театр. А ще у сумі всіх складових виникає відчуття ніби ти слухаєш музику. І це не класична опера, а щось з царини хард-року у його найкращих проявах. Умовно кажучи, вистава щепкінців у перекладі на музичну мову дуже нагадує «Child in time» гурту Deep Purple. Там власне і текст про те ж саме, але головне – емоційний заряд та мистецькі засоби – від шепоту до крику на нелюдських висотах…

P.S. У виставі задіяно дитячий «Талант центр LeLi» під керівництвом Єлизавети Левченко.

N.B. Моновистава “Птах на горищі”, є частиною міжнародного проєкту TAW (Theater against War).

Фінансується Європейським Союзом. Пʼєсу створено за підтримки Міських театрів Праги.

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені: У Сумах поставили виставу про таємне життя оркестру

Режисер-постановник Роман Козак.

Сюжет

Події розгортаються всередині якогось оркестру, котрий певно грає в якомусь кабаре. Хоча це не доведено, тому що між композиторів, імена яких звучать під час вистави є класики — Гріг  та Шопен. Втім, Шопен представлений лише декількома нотами з відомого траурного маршу, а щодо Гріга, то там взагалі залишається остаточно нез’ясованим –  чи він Гріг, чи він гріх…

Інший музичний супровід максимально абстрактний. Його основою є твори українського гурту «Dakh Daughters».

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

По ходу дійства відкривається, що окрім любові до музики (до того ж, схоже, що вимушеної, за гроші) музиканти живуть ще й різноманітним особистим життям, котре відбувається на, так би мовити, кухонно-еротичному рівні з усім відповідним меню – інтриги, плітки, скандали, адюльтери…

Невдовзі вимальовується і любовний трикутник, який вносить у дію буремний конфлікт, а з ним і все відповідні пристрасті та трагікомічні непорозуміння. До слова, режисер вистави нібито навмисне демонструє глядачам, що він і сам не бере на себе відповідальність визначатися – це про сміх, чи про сльози. І тільки під самий кінець нещасний випадок вирішує – хай це буде про сльози.

На тому вистава і завершується. 

Актори

У даному разі ми маємо той чарівний прецедент, коли виставу поставлено на органіку акторів. Режисер дає можливість виблиснути кожному, у тому числі і самому собі в одній з ролей. Дійові особи існують між трьох стихій: візуальної, музичної та психологічної.

Сцена з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

Самі музиканти шикарно вдягнені – костюми тут взагалі окреме «браво» яке можна адресувати й усій сценографії (сценографія та костюми – Яніна Бабенко, вона ж виконавиця однієї з ролей).

Окрім одягу на персонажах підкреслено епатажний мейкап, постійно звучить трохи дивна музика і точаться безперервні побутові розбірки, котрі перемежаються ліричними одкровеннями – і все це водночас.

Зрозуміло, що у будь-якому ансамблі має бути соліст. В «Оркестрі» Романа Козака на першому плані прекрасна та неперевершена Катерина Саченко у ролі мадам Ортанс.

Навіть для постійних відвідувачів театру, котрі бачили пані Катерину у багатьох сценічних втіленнях її роль в «Оркестрі» — прекрасний шок та захоплений подив.

Блискуча жіноча зовнішність – це ж треба який талант мати, щоб так переконливо зіграти самовпевнену красуню! — вишукана акторська майстерність, абсолютне володіння залом, віртуозність міміки та жесту, феноменальні вокальні номери – все це виглядає як бенефісна роль і «накриває» крім цілющої енергетики, що щедро транслюється  зі сцени, ще й зворотною радісною реакцією, котру генерує розум глядача, який у всьому купається протягом приблизно 45 хвилин – така тривалість вистави «Оркестр», до речі.

Між іншим, другою виконавицею цієї ролі є Марія Корінна – ми  не бачили її мадам Ортанс. Але обов’язково плануємо побачити. Це має бути щось тотожне по силі враження, але зовсім інше у сенсі втілення.

Зал    

Вистава іде у підвальному приміщенні театрального бомбосховища, де облаштовано експериментальну сцену. Як на наш погляд, практично всі театральні постановки тут ставали непересічними подіями, тому що максимальна взаємна наближеність акторів та публіки дозволяє грати на напівтонах, підкреслювати нюанси і кінцевим чином демонструвати весь наявний у виконавця арсенал майстерності та таланту.

Доволі важливим моментом є і відсутність необхідності переривати дійство під час повітряних тривог, бо воно і так відбувається в укритті.

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

І взагалі, величні сцени – це тренд тоталітарних часів та царина попсових артистів. Справжнє сучасне мистецтво потребує щільності та максимальної концентрації творчої енергетики на невеличкому просторі. Саме це і відбувається під час вистави «Оркестр», враженнями від  перегляду якої ми поділилися з вами у цій розповіді.

Дійові особи та виконавці:

Мадам Ортанс – Марія Корінна, Катерина Саченко

Памела – Крістіна Зограбян, Юлія Сідорченко

Патриція – заслужена артистка України Марія Грищенко

Ермеліна – Яніна Бабенко

Леона – Олена Висоцька, Варвара Шамунова

Сюзанна – Анастасія П’ятикоп

Мсьє Леон  – Роман Козак

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Сумський глядач ще добре пам’ятає попередню щепкінську постановку, де писаря Пістряка блискуче грав заслужений артист України Володимир Берелет, якого сьогодні, на жаль, вже немає з нами.

Режисер-постановник нинішньої «Конотопської відьми» — заслужений артист України Максим Булгаков. І це не реконструкція попередньої вистави, а зовсім нова постановка.

Актуальність  теми

Тема відьми з Конотопу по-новому проявилася у лютому-березні 2022 року, коли окупанти заїхали до міста і там їм місцеві нагадали, що у Конотопі всі жінки — відьми і це може мати фатальні наслідки для окупантського здоров’я. Відео з епізодом розійшлося по всій країні. А за півтора року у київському театрі ім.І.Франка вийшла модернова постановка «Конотопська відьма», яка і досі збирає повні зали.

Зрозуміло, що провідний театр Сумщини теж не міг не відгукнутися і не підтримати естафету.

Але існують також інші  причини, котрі актуалізують повість «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Перерахуємо їх, не заглиблюючись у деталі.

«Конотопська відьма» – один з перших прозових творів українською мовою

Повість була написана у 1833-му, за рік після публікації Гоголем збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидва твори близькі за духом та атмосферою. В обох органічно переплітаються язичницька містика та не дуже глибоке, хоча й показове християнство, в обох мова іде про кохання та підступи. Мабуть і дійсно, таким у ті часи був український світогляд.

До слова, українське письменництво виникало не на пустому місці. Перші автори  були освіченими людьми і добре знали античну та європейську літературу. Наприклад, «Орися» Пантелеймона Куліша — це по суті типовий постмодерновий твір з прямою алюзією на Шосту пісню «Одиссеї» Гомера. А кожна з 14 частин «Конотопської відьми» має однаковий початок «Смутний і невеселий…». Тут вочевидь  відчувається вплив Данте, для котрого  форма мала таке ж значення, як і зміст.

 «Конотопська відьма» є змістовним історико-лінгвістичним джерелом

Повість дає можливість ознайомитися не тільки з побутовими реаліями, але й з дійсним станом розвитку тогочасної української мови – події відбуваються у другій половині 17-го, або на початку 18 століття. Головні герої розмовляють щирою, хоча й трохи архаїчною, українською з домішками суржику.

А писар – тобто найбільш освічена людина, через яку члени громади спілкуються з державною бюрократією, — «балакає по-грамотному» (у тогочасному розумінні)  — церковнослов’янською, через «аки», «паки», «понєже» і таке інше. Тут не просто гротескна сатира. Якщо почитати чолобитну отамана Герасима Кондратьєва московському царю, де він просив для своєї сотні дозволу оселитися на території нинішніх Сум – так практично така ж лексика.

Раніше ми писали:  AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Це чергове свідчення того, що українська, вельми схожа на сучасну, існувала з часів Київської Русі.  А теперішня російська почала знаходити себе тільки в середині 18 століття, а до того в імперії «грамотні» листувалися церковнослов’янською, або взагалі використовували французьку чи німецьку, тому що більшість начальників були іноземцями.

Ще один епізод сюжету, на котрий варто звернути увагу

Коли до Конотопу приходить наказ від полковника з Чернігова, згідно до якого сотня Забрьохи має прибути до місця збору військ, щоб воювати чи то з ляхами, чи з татарами, наказ не виконується. Бо сотник з писарем чомусь вирішили, що їм ніколи і у них є більш важливі справи. Це чиста правда. Саме завдяки такій «демократії» та непокорі Україна після перемоги Богдана Хмельницького не змогла втримати самостійність і впала у період Руїни, який  завершився фатально для її державності.

Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема Конотопська битва 1659 року, коли гетьман Іван Виговський разом з кримськими татарами розбив московитів і вже збирався йти на москву, але саме у цей момент Іван Сірко чомусь вирішив напасти на Крим. У підсумку татари повернулися захищати свої домівки, а Виговський втратив важливого союзника.

Повість завершується тим, що виповнюється чаклування відьми Явдохи Зубихи  

Відьма робить так, що сотник Забрьоха одружується з найстрашнішою у Конотопі сорокарічною кривою дівкою Солохою, а Олена, яка на початку дії пригостила сотника гарбузом, виходить заміж за свого коханого Дем’яна Халявського.

Але, як потім зазначає автор, їхній шлюб виявився нещасливим, бо до справжнього кохання пари домішалися ще й інтриги нечистої сили. Відьма спочатку їх розлучила і закохала Олену в Забрьоху, а потім знову звела. Але кохання — янгольська прерогатива і участь, навіть і нібито позитивна, в ньому відьми до добра ніколи не доводила.

 І нарешті момент політичного вибору

Сотник Микита Уласович Забрьоха був обраний народом на посаду зовсім не за свій розум або інші чесноти. Просто його батько теж був сотником, ну і народ вирішив – хай буде. І це був помилковий та несвідомий вибір, який у підсумку привів до купи неприємностей. Зокрема, до  полювання на відьом, та як наслідок — вступ у змову з відьмою. І пішло і поїхало, і невідомо, як із цього виплутатися.

Спектакль

Інсценізацію повісті Квітки-Основ’яненка у стилі гопак-опери зробив у 80-ті роки минулого століття Богдан Жолдак. Музичну основу створив видатний український композитор Ігор Поклад. І хоча з того часу з’явилися інші варіанти як театральні, так і кінематографічні, режисер сумської вистави Максим Булгаков обрав для постановки саме класичну версію драматургії Б.Жолдака та І. Поклада.

І це не дивно, бо можливості акторського складу, де є не тільки драматичні актори, але й актори-універсали, прекрасні вокалісти і танцюристи, а також наявність великої за розмірами сцени – все це спонукає саме для створення великоформатного перформансу з елементами пісенно-хореографічного шоу.

Як зазвичай у постановках М.Булгакова глядач бачить на сцені свято: музики, пластики та режисерської фантазії. Як завжди оригінальна сценографія від Алії Байтенової та костюми – авторства художника Андрія Романченка.

Букет змістів

Виходячи з вищезазначеного зробимо висновок, що спектакль створено  для публіки з  найрізноманітнішими смаками та запитами. Можна дивитися його і насолоджуватися естетикою дійства, свіжістю режисерських рішень, звучанням живого оркестру та енергетикою виконавців, можна просто відпочивати та сміятися, бо тут вистачає дотепного гумору, а можна ще й трохи напружити мозок і пропустити через себе інтелектуальні змісти цього безумовно непересічного твору.

Фото Лариса Ільченко

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня перша

Авторка п’єси –  драматургиня Людмила Тимошенко. П’єса написана у 2020 році і з того часу перекладена англійською та польською мовами. Отримала декілька нагород на конкурсах сучасної драми.

Важливо підкреслити — п’єса є визнаним у  театральному середовищі твором. Принаймні так вважають знавці-професіонали, котрі беруться за переклади та роздають престижні нагороди.

А також варто нагадати, що визнання рівня сучасного мистецтва не залежить від розуміння широкого глядацького загалу, а базується виключно на думці та рекомендації професійних критиків та арт-менеджерів.

Це все до того, що на наш аматорський погляд п’єса взагалі не є літературним шедевром. Та й художнім теж. Її складають п’ять повсякденних і нічим не пов’язаних історій, на зразок тих, що кожного дня трапляються в нашому житті — тут немає ні високих пристрастей, ні красивих почуттів, ні моральних пошуків, ні цікавих персонажів, з переживаннями яких хотілося б себе ідентифікувати. У п’єсі відтворена абсолютно побутова реальність.

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня друга

А на сцені – ні!  На сцені має місце яскраве, креативне, феєричне та дотепне дійство з вишуканим таймінгом та віртуозним балансуванням на межі дозволенного.

Відомо що талановитий композитор здатен зробити супер хіт навіть просто проспівавши список номерів та прізвищ з телефонної книги.

Приблизно це саме трапилося і у випадку «П’яти пісень Полісся». Режисер-постановник  вистави Владислав Писарев примудрився зробити з прозового, тобто без будь-якого натяку на поезію матеріалу, цікаве, захоплююче карнавальне видовище, де і сміх, і гріх, і сльози, і несподівані режисерські знахідки, і шикарна гра акторів….

І ти сидиш такий собі в залі, і розумієш, що у тебе на очах відбувається справжнє театральне диво — публіка отримує естетичну насолоду від неестетичного матеріалу.

А буває ж інколи і навпаки — ставлять Шекспіра або Чехова, а глядач мучиться, бо на сцені страждають актори, змучені режисером, який прагне дострибнути до геніальності творця п’єси та ще й акторів змушує з собою стрибати. А у підсумку виходить нудно та неестетично.

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня третя

На щастя, у випадку «П’яти пісень» претензій на донесення чогось геніального ми не помітили. Зате помітили свободу — найвищу цінність взагалі і в театрі теж. Фантазія режисера плине вільно — він дозволяє собі все, окрім дурного смаку. Аналогічно грають актори.

А ти дивишся на них і відчуваєш радість со-творчості, яка завжди відвідує душу поціновувача мистецтва, коли він зустрічається з чимось натхненним та безумовно талановитим. Саме такою і вийшла, на наш погляд, вистава щепкінців «П’ять пісень Полісся».

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня п’ята

Дійові особи та виконавці:
Агафія — Заслужена артистка України Тамара Корінна
Адам — Заслужений артист України Сергій Медін
Георгій — Владислав Писарев
Дмитро Іванович — Олександр Середа
Іларіонівна — Заслужена артистка України Наталія Карчкова, Заслужена артистка України Нонна Жулева
Сафонівна — Заслужена артистка України Ольга Богомолова, Вікторія Рашевська-Горбань
Оксана- Анастасія П’ятикоп
Андрій — Владислав Писарев
Головиха — Заслужена артистка України Олена Зарицька, Заслужена артистка України Тамара Корінна
Віка — Анастасія Пономаренко-Адначева
Катя — Світлана Кулик
Лукінішна — Народна артистка України Євгенія Серебрякова, Заслужена артистка України Наталія Нерянова
Алкаш — Заслужений артист України Сергій Медін
Оператор — Крістіна Зограбян

Щодо наступних  показів вистави «П’ять пісень Полісся» — стежте за  репертуарною афішою театру.

Про ще одну талановиту постановку  щепкінців з  непересічною режисурою та акторською грою читайте у нарисі:   У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць 

«Quartetto» (у перекладі з італійської — «Квартет») — комедійна драма на дві дії за п’єсою всесвітньовідомого драматурга Рональда Харвуда. Режисер-постановник, сценограф та автор костюмів — заслужений артист України Максим Булгаков. Вистава йде на Малій сцені.

Фрагмент вистави «Quartetto» сумського Національного академічного театру ім. М. С. Щепкіна

За словами режисера, він ставив спектакль на заслужених акторів театру Щепкіна.

Дійові особи та виконавці:

Сесіль Робмон (Сіссі)  —  Заслужена артистка України Тамара Корінна, Заслужена артистка України Ольга Богомолова.

Реджінальд Пейджет (Реджі)  —  Заслужений артист України Сергій Медін, Володимир Назаренко.

Вільфред Бонд (Вільф)  — Олександр  Середа, Заслужений артист України Анатолій Красовський

Джін Хортон — Народна артистка України Євгенія Серебрякова, Наталія Дехта

Ми бачили квартет у складі: Корінна, Медін, Середа, Дехта. Він справив на нас чарівне враження. Впевненні, що інші версії у будь-якому разу зіркового складу працюють на такому ж піднебесному рівні.

Історія

Фрагмент вистави «Quartetto». Грають Наталія Дехта та Сергій Медін

Дія відбувається в будинку для людей похилого віку, де випадково опиняються разом старі знайомі, у минулому зірки оперної сцени, яким тепер десь за 70… По ходу подій у приятелів виникає ідея взяти участь у концерті та заспівати квартетом арію з опери Джузеппе Верді «Ріґоле́тто». Як колись, у молоді роки. І все б гарно, але вік і голоси вже не ті, і не хочеться виглядати жалюгідними…

Та попри все, вихід знаходиться. Фінал вистави зачепить і зворушить будь-кого.

Ритм

У будь-якому мистецтві головне — ритм. З ритму, власне, все почалося ще у печерах і на ритмі все тримається у наші багатоквартирні часи. У виставі Максима Булгакова до єдиного ритму потрапляють усі. Актори грають, рухаються, розмовляють саме у тому ритмі, в якому їхні найбільш виграшні якості проявляються краще за все. У підсумку ми бачимо на сцені квартет з чотирьох солістів, що діють в одному ритмі і долучають до нього глядачів, породжуючи емоційні резонанси між публікою та акторами. До того ж і сама п’єса дає виконавцям можливість феєрично акторствувати, імпровізувати, грати різноманітні почуття, качаючи гойдалку емоцій від трагедії до комедії, від лірики до гротеску.

Фрагмент вистави «Quartetto». Грають Тамара Корінна та Олександр Середа

Філософський смисл

Зрозуміло, що у сенсі смислу у кожного своє. Але в цілому, вистава про те, що життя швидкоплинне. І воно не має мети, якщо розглядати його як шлях, котрий у кращому випадку приводить до старечої немочі.

Але кожна мить, прожита на емоціях у стані активних почуттів, самоцінна та безцінна, неповторна та гідна того, щоб  народжуватися і жити людиною. Й топтати ряст, продовжуючи гру з долею, допоки це можливо. І чим більшим особистим подвигом є та чи інша наступна подія, тим вище вартість миті, протягом якої вона проживається. Принаймні на такі думки наводить фінал вистави.

Втім, якщо ви не любитель особливо напружувати мозок, то і у цьому випадку не згаєте час марно, бо «Quartetto» дає можливість отримати своє задоволення і тим, хто прийшов просто відпочити і посміятися.

P.S. Зрозуміло, що це чистої води випадковий збіг, але останньою з бачених нами робіт щепкінців, яка теж справила на нас потужне естетично-філософське враження, є вистава режисера Микити Полякова під назвою… «Квартет». Але то зовсім інший квартет. Читайте про нього у нашому огляді:

У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Фото: Лариса Ільченко

Фрагмент з вистави «Квартет» Сумський національний академічний театр ім. М.С. Щепкина

Режисер-постановник (він же художник з декорацій) Микита Поляков визначив її жанр як музично–пластична параноя. Параноя у медичному сенсі — системно вибудоване марення.

Місце зустрічі

Важко сказати де завершується реальність схоплена мудрістю і починається ілюзія, створена хворою фантазією, коли мова іде про Фрідріха Ніцше (1844-1900). А саме він значиться одним з двох авторів  спектаклю. Другий — Франц Шуберт (1797-1828).

Ніцше та Шуберт ніколи не зустрічалися при житті, бо розминулися в часі. Тим більше, навряд чи вони могли собі уявити, що перетнуться на початку XXI століття у підвальному укритті (простіше кажучи, у бомбосховищі) театру українського міста Суми. Саме там розташована нині експериментальна сцена, на якій іде вистава «Квартет».

Дійові особи та виконавці

Перед глядачами весь час знаходиться струнний квартет, у складі: Лаура Аббасова, Тамара Бокатова, Алла Ліфіренко, Ярослав Калиниченко. Квартет виконує музику Шуберта та Ніцше. Саме так. І Ніцше теж. Власне, навіть однієї музичної складової було б досить, щоб отримати повне задоволення від спектаклю. Але у ньому ще присутня дія.

Монолог Андрій Шелюхаєв У віставі «Квартет»

Дію створюють три персонажі: Смерть (Андрій Шелюхаєв), Дівчина (Анна Пахомова) та Заратустра – Антон Стобвун. Вони практично не розмовляють і вся розповідь іде виключно мовою пластики. Хореограф-балетмейстер-постановник Сергій Великодний у цій виставі як завжди неперевершений. Хоча точніше мабуть було б сказати – знову перевершив самого себе.

Декілька разів актори демонстративно випадають зі своїх мовчазних сценічних образів і звертаються до публіки з імпровізованими монологами. Щоразу вони розповідають інше, а що конкретне – про це не відає навіть сам режисер-постановник.

Дію супроводжує рухомий рядок з цитатами Ніцше, відеоряд, схожий на картинки зі снів та напівзрозуміле бурмотіння голосів за кадром. Звідки доносяться уривки фраз. Здається мудрих, але це точно, бо чутно тільки уривки…

Все перелічене вище створює у свідомості глядача ефект потрапляння чи то у сновидіння, чи у невідомий магічний ритуал.

Погляд з глядацького залу

Спочатку глядач не розуміє нічого. Потім починає здогадуватися, що у всьому цьому механічно-акустичному русі присутня якась логіка, котру вибудовує воля режисера. З часом виникає підозра, що деміург — не режисер, а диригент. До речі, так воно і є, бо режисер вистави Микита Поляков офіційно обіймає штатну посаду керівника музичної частин театру. Тобто він дійсно фаховий диригент.

У підсумку глядач нарешті здогадується, що людина, яка веде його крізь нетрі символів і метафор у системі координат вистави розумніша за нього. І тоді приходить спокій і дивовижний стан потрапляння у потік, коли нічого вже не треба намагатися зрозуміти, а потрібно тільки довіритися, віддатися потоку і відчувати. І отримувати задоволення від усього, що він з тобою виробляє.

При що ж ця вистава, в якій однією з головних дійових осіб є Смерть, другою — пророк (Заратустра), а третьою – та із-за кого нас усіх відрахували з раю, тобто прекрасна жінка?

Фрагмент з вистави «Квартет» Режисер-постановник Микита Поляков, балетмейстер- Сергій Великодний

Про що це все?

А вона про все – про надію та розпач, кохання та непорозуміння, про зустрічі і втрати… Іншими словами, вистава про життя, яке воно є у всій ірраціональній сукупності своїх проявів. Про життя, яким ми частіше не задоволені, аніж навпаки, але з яким нізащо не бажаємо розлучатися.

Життя – це такий парадокс, коли ти нічого не розумієш (згадайте Сократа), але все відчуваєш. І вистава «Квартет» така ж сама. І що цікаво. При всьому навмисному відчуженні від побутових земних речей режисер спектаклю з самого початку якимись невловимими сценічними засобами примушує глядача співпереживати головним героям, які  по суті грають щось дуже схоже на абстрактний живопис.

Важко стверджувати, що цей естетичний експеримент припаде до душі любителям комедій та інших «легких жанрів». А ось для театральних гурманів, які розуміються на музиці та мистецтві перформансу, «Квартет» — саме те що треба.

У створенні спектаклю також брали участь:

Асистент режисера — Юрій Кулик

Художник з костюмів  Заслужений працівник культури України — Любов Медвідь

Відеоарт — Софія Салецька

Художник з освітлення — Віктор Рубан

Звукорежисер — Максим Криштоп

Комп’ютерне супроводження — Кирил Перерва, Микола Ільченко

Помічники режисера —  Людмила Рибалка, Ірина Рукавіцина

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Сцена з пластичного перформанса «Шинель».

Незвичайна, вишукана метафорична вистава без слів (практично) була створена на початку 2016 року харківським режисером Артемом Вусиком і з самої прем’єри стала  перлиною репертуару театру і однією з його візитівок.

А потім було ще багато прем’єр інших спектаклів  —  останні роки щепкінці працюють інтенсивно і плідно та постійно радують сумчан і гостей обласного центру новими роботами у різноманітних жанрах. І, зрозуміло, що кожна з нових робіт потребує власної зустрічі з публікою. Тому «Шинель» на якийсь час поступилася місцем іншим постановкам, у тому числі і по Гоголю. Зокрема, мова про ще одну феєричну драматичну інтерпретацію загадкової повісті Гоголя «Вій» — «Чудернацькі  пригоди бурсака».

Гоголь взагалі завжди особливо вдається щепкінцям – мабуть тому, що великий письменник фактично наш земляк і його твори особливо близькі по духу жителям Слобожанщини.

Але розмови про відродження і повернення до поточного репертуару «Шинелі» виникали неодноразово – на прес-конференціях, зустрічах керівництва театру з  театралами…  І нарешті це трапилося.

Відновлена «Шинель» знову чекає на глядачів. Тож слідкуйте за репертуарними оголошеннями і приходьте подивитися на цей справжній витвір театрального мистецтва.

Детальніше про пластичний перформанс «Шинель» читайте у публікації   В Сумах состоялась премьера спектакля без слов

Пам’ятна Дошка А. В. Кірнозу у Сумському Національному академічному театрі драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна

В рамках церемонії відкриття відбулась велика концертна програма майстрів мистецтв театру за творами вітчизняної  та європейської класики. Також на знак вдячності до А. Кірноза у концертній програмі взяв участь народний оркестр духових інструментів сумського фахового коледжу мистецтв і культури ім. Д.С.Бортнянського, якому Анатолій Васильович приділив багато років свого життя.

З ініціативою присвоїти Концертній залі ім’я Анатолія Кірноза в травні 2021 року виступив колектив театру ім. М.С.Щепкіна. Щепкінці, як і багато театралів та музикантів, вважають, що Анатолій Васильович Кірноз належить до плеяди яскравих особистостей, які своїм неоціненним творчим внеском суттєво збагатили музично-театральну скарбницю України. Що і зазначено на почесній Дошці:

Анатолій Васильович Кірноз (1944 -2018) в  театрі ім. М.С.Щепкіна на посаді диригента  пропрацював з 1999 року до 2018 року.

Заслужений працівник культури України Анатолій Васильович Кірноз був першим диригентом і керівником оркестру, якій у 2014 році у цій залі презентував оркестрову програму в рамках творчої акції «Різдвяні зустрічі».

Анатолій Васильович присвятив своє життя служінню музиці. Був спочатку диригентом, а потім і головним диригентом симфонічного оркестру театру ім. М.С.Щепкіна. Та разом з колективом виборював нагороди, серед них Гран-Прі, якій щепкінці на 25-му Всеукраїнському фестивалі мистецтв «Боромля – 2015» (м.Тростянець).

Також А.В. Кірноз 45 років займався викладацькою діяльністю в Сумському фаховому коледжі культури та мистецтв ім. Д. Бортнянського. У період роботи він виховав цілу плеяду талановитих музикантів. За часи його керівництва оркестром у коледжі колективу було присвоєне почесне звання “Народного”.

Як чудовий музикант і знаний диригент Анатолій Кірноз брав активну участь у створенні і відновленні вистав та концертних програм Національного академічного театру ім. М. Щепкіна, багато з яких і сьогодні є улюбленими серед шанувальників театрального та музичного мистецтва.

Раніше ми писали: Вистава сумського театру отримала всеукраїнський театральний «Оскар»

P.S. Відкрили почесну Дошку А. Кірноза: заступник голови Сумської обласної Ради Олександр Стрельченко, заступник начальника управління культури Сумської обласної державної адміністрації Раїса Грицаєнко, вірна життєва супутниця життя А. Кірноза Тетяна Кірноз, директор Сумського фахового коледжу культури та мистецтв ім. Д. Бортнянського Надія Гринь, директор Національного академічного театру ім. М. Щепкіна Микола Юдін.

Вистава поставлена по відомій п’єсі Петра Гладіліна і хоча зовні виглядає такою собі мелодрамою з легким присмаком дотепного і смачного гумору, але насправді підіймає чи не найголовніші питання людського буття.

Наскільки діти належать власним батьками? Чи мають батьки право примушувати дітей проживати життя згідно їх батьківського сценарію щастя?

Друга проблема — самотність у сім’ї. На сцені декілька поколінь однієї родини, але кожен з них на своїй хвилі. Навіть чоловік і дружина.

І нарешті – найбільш філософське, мабуть, питання, яке цікавить усіх – що з нами буде після відходу з цього світу?  Жодна релігія притомної і переконливо конкретної відповіді на це не дає. Тому питання весь час підіймається в мистецтві.

У виставі пропонується своя версія відповіді. І навіть якщо вона не співпадає зі справжньою реальністю, однаково ми про це тут ніколи не дізнаємося. Зате вона поетична, викликає гарні сентиментальні почуття і тішить душу.

Власне, ми ж для того і ходимо у театр, щоб на якійсь час потрапити у інший світ – більш добрий, розумний і зрозумілий.

По суті сам спектакль являє собою бенефіс народної артистки України Євгенії Серебрякової та заслуженого артиста України Сергія Медіна. Інші учасники дійства досить майстерно створюють тло, на якому виблискують таланти двох наших зірок.

Серебрякова постає у доволі незвичному для себе, дещо грайливому на перший погляд, а насправді сповненому високої непобутової трагічності образі і виглядає у ньому максимально органічно і переконливо. Ніби ця роль насправді створена спеціально для неї. Ми досить давно не бачили приму нашого театрального цеху на сцені і тому вистава «Афінські вечори» — подарунок усім шанувальникам її непересічного таланту.

Незвичний теж, багатогранний і гнучкий трагікомічний образ створює і Сергій Медін. Цікаво, що його персонаж взагалі-то негативний, бо реалізує особисті комплекси і незакриті гештальти за рахунок власної доньки. Але робить це так напрочуд щиро, що у підсумку, коли він таки програє, йому починаєш співчувати.

Виконавцем цієї ролі у іншому складі є ще один чудовий актор — Олександр Середа. І це теж, безумовно, цікаво. І очевидно, що буде виглядати інакше, бо і Медін, і Середа, хоча обидва харизматичні, але все ж таки індивідуально несхожі один з одним митці.

Творці  дійства:

Режисер-постановник – Антон Меженін

Сценічне оформлення – Антон Меженін

Художник з костюмів — Любов Медвідь

Пластичне оформлення – Сергій Великодний

Художник з освітлення — Максим Рокін

Звукорежисер – Максим Криштоп

Дійові особи та виконавці:

Ганна Павлівна Ростопчина – народна артистка України Євгенія Серебрякова;

Людмила — Ганна Глазачева;

Борис Олегович – заслужений артист України Сергій Медін, Олександр Середа;

Наталочка – Анастасія Старосельська, Яніна Бабенко;

Антон – Олександр Михайлов, Юрій Кулик.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Спектакль являє собою драматургічну варіацію на тему повісті Миколи Гоголя «Вій». Живописне слово Гоголя, його гумор та інтонація – це все у п’єсі збережено. А от ситуації, у яких промовляються ті чи інші епізоди тексту повісті трохи змінюються, що робить виставу філософською, багатошаровою та ще й вносить відчутний ліричний присмак.

Режисер-постановник вистави – Юрій Смирнов. Він же автор перекладу на слобожанський діалект української. Вдалий переклад теж додає колориту. Це перша режисерська робота уродженця Путивлю і випускника двох театральних вишів на сцені театру ім.Щепкіна. Хочеться сподіватися, що не остання, тому що вистава вийшла… Далі мають слідувати епітети на кшталт: феєрична, яскрава, чудова, непересічна та інші, що висловлюють захоплення, змішане з радісним здивуванням. Але ми їх пропустимо, бо уявляємо іронічну посмішку Миколи Васильовича, яка ніби каже: «Ні, це ви ще не все зрозуміли, що я там написав. Далеко не все….»

І все ж радісно дивуватися є чому. Здавалося б, з дитинства знайома повість Гоголя, яку вже безліч разів екранізували і ставили на сцені, навряд чи може містити в собі нові сучасні змісти та сюжети. А у виставі вони присутні, та ще й у чималій кількості.

Власне, про що дійство? Вже з цього питання починається гоголівська містика і плутанина. Бо перед очами публіки одночасно розгортається декілька планів.

План перший. Класика

Класичний сюжет Гоголя, за яким бурсак–філософ Хома Брут програє боротьбу за свою душу нечистій силі. Тому і програє, що він Хома і віра його слабка– тут алюзія на відомого біблейського Хому.

План другий. Жінки

Історія боротьби двох жіночих сил: земної і відьомської за чоловіка. Земну лінію втілює дворова дівка Хвеська. І так переконливо втілює, що у результаті виникає ніби декілька фіналів. І у кожному перемагає інша жінка. Ми побачили у ролі Хвеськи Дар’ю Маригіну – це була блискуча гра, і її Хвеська — точно одна з головних позитивних героїнь вистави. А другою виконавицею цієї ролі є Катерина Саченко, що вочевидь не менш цікаво.

До речі, лінія боротьби Панночки з земною жінкою у Гоголя відсутня. Її вводять автори п’єси, треба розуміти, для виправдання усього чесного жіноцтва, яке у автентичному варіанті представлене виключно відьмами. Навіть завершується «Вій» знаменитою реплікою товариша Хоми — богослова Халяви: «А я знаю, почему пропал он: оттого, что побоялся. А если бы не боялся, то бы ведьма ничего не могла с ним сделать. Нужно только, перекрестившись, плюнуть на самый хвост ей, то и ничего не будет. Я знаю уже все это. Ведь у нас в Киеве все бабы, которые сидят на базаре, — все ведьмы».

План третій. Людина

Боротьба добра і зла усередині однієї людини. Насправді, так воно і є. Якби у Хоми вистачило духовних сил, його навіть по сюжету самого «Вія» навряд чи б здолала нечиста сила. А у виставі йому ж ще й Хвеська допомагає своїм живим земним коханням. Так що, якщо Хома програв – то він сам собі програв. Режисер, до слова, блискуче малює наочну візуальну картинку боротьби людської свідомості і підсвідомості, коли на сцені поруч зі  світом «живих» присутні персонажі з темряви нечистої сили.

План четвертий. Емоції

Назвем його умовно «Гра в мурашки». Є мурашки жаху — моментами дійсно стає моторошно. Тут чергове браво автору пластичних рішень Сергію Великодному. І мурашки від захвату – коли співає вокальна група, наприклад, або від співпереживання коханню Хоми та Хвеськи, яке на очах публіки виникає і розквітає, надихаючи філософа на перемогу над нечистю. І дуже хочеться вірити, що у справжньому фіналі вистави Хома таки переміг.

План черговий і далеко не останній.

Вистава «Чудернацькі пригоди бурсака» — це розповідь про віру і зневіру — церква у запустінні. Хутір багатий, а до храму шлях позаростав бур’янами. А ще про боротьбу язичництва та християнства – у Гоголя вони завжди поруч.

А ще багато планів глядач побачить сам, коли відвідає цю – читайте вище перелік захоплених  епітетів – виставу. Тому що філософська притча —  завжди апеляція до того, хто її сприймає, виходячи зі свого інтелектуального та життєвого досвіду.

Відмітимо, як вдало режисер знайшов засіб максимального органічного сценічного існування для акторів. Кожен з них, ніби той вокаліст, що звучить у найбільш вигідній для свого голосу тональності. Всі вони органічні і викликають абсолютну довіру і спів-чуття. Саме тому, досить довга за часом вистава, що триває біля трьох годин, не здається нудною і навіть навпаки.

Гоголь навмисне робив твори з циклу «Миргород», до якого входить і «Вій», такими, що важко зрозуміти час, у якому відбуваються події. Гру письменника продовжує і режисер вистави – інколи це взагалі показово схоже на сучасність. Воно і зрозуміло. Теми ж вічні…

Як ми вже зазначили вище, у виставі на кожній ролі зайняті два актори. Тому її можна дивитися мінімум двічі – і двічі отримати різни задоволення.

У цілому над спектаклем працювали :

Режисер – постановник – Ю.Смирнов

Художник-постановник  — Л. Аполлонова

Художники з костюмів – Л.Медвідь, Л.Аполлонова

Пластичне оформлення – С.Великодний

Хормейстер – К.Докукіна

Музичне оформлення – Ю.Смирнов

Дійові особи та виконавці:

Явтух – В.Назаренко, засл.артист України А.Красовський

Спирид  — В.Хоменко, Ю.Садівничий

Дорош – О.Михайлов, А.Кнопік

Хома Брут – В.Калініченко, В.Писарев

Панночка – А.Леміш, Ю. Ковтун

Хвеська – К.Саченко, Д.Маригіна

Людина примара – М. Мачула, С.Єрошкін

Артисти хору та балету

Директор театру  — заслужений діяч мистецтв України  Микола Юдін

Прем’єра вистави «Чудернацькі пригоди бурсака» відбудеться 15 и 16 травня.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Останні кілька років святкові вистави для дітей створює режисер-постановник Роман Козак.

Новорічна театральна постановка — це завжди диво, в яке вірять і дорослі, і діти.

Ось і спектакль «Білосніжка та сім гномів» за мотивами всесвітньовідомої казки братів Грімм розрахована, на те, щоб ії подивилися діти разом з батьками. Ця казка не тільки про чаклунство, боротьбу добра зі злом, але й про важливі людські якості та почуття: доброту, розуміння, повагу, любовь.

Події казки в інтерпретації щепкінців зосереджується в основному на тій частині, де Білосніжка потрапляє в лісовий будиночок до гномів.

Хоча звичайно ж є преамбула — в королівському палаці оголошують бал на честь приїзда принца, який закоханий в принцесу Білосніжку і прагнє з нею одружитися. Зла королева-мачуха не бажає, щоб принцеса була щаслива і наказує своєму міністру відвести Білосніжку в хащі на поживу лісовим звірям.

Саме тут вона зустрічає сімох гномів — Мудрика, Плаксія, Буркотуна, Базіку, Веселуна, Сонька, Мрійника. Ці образи настільки яскраві, що іноді навіть ніби затьмарюють головних персонажів. Але це тільки здається, тому, що кожен з акторів, за рахунок різних прийомів, яскраво відтворив індивідуальність свого героя.

Експресивна гра, костюми, музичне і сценічне оформлення, дія, що відбувається — все разом захоплює увагу, і вже не відпускає до кінця вистави.

У підсумку вийшла доступна, зрозуміла для кожної дитини, цікава розповідь про те, як зустрічаються абсолютне зло і абсолютне добро. Як бачимо, зло (Королева) намагається максимально всім керувати і все контролювати. Та ніхто з власного бажання не хоче допомагати в її злодіяннях. А добру (Білосніжка) природним чином всі оточуючі намагаються допомогти, вберегти від неприємностей. Навколо принцеси така чудова, м’яка і гармонійна аура, що всі тягнуться до неї.

А крім того, новорічного настрою дітлахам і дорослим додадуть Дід Мороз та Снігуронька з привітаннями та маленькою вікторіною.

Раніше ми писали: Вистава сумського театру отримала всеукраїнський театральний «Оскар»

Вітаємо Романа Козака зі Всеукраїнською перемогою!

Режисер-постановник – Роман Козак. Головний диригент – заслужений працівник культури України Віталій Тамілін. Балетмейстер-постановник – Сергій Великодний. Хормейстер – Катерина Докукіна. Жанр спектаклю автори визначили як комедійний мюзикл.

Сама п’єса є українською театральною класикою і знайома практично кожному з дитинства, тому ми, не переказуючи сюжету, зупинимося тільки на родзинках.

Атмосфера часу та перипетії створення, або Як Сірко переміг Рябка

П’єса побачила світ навесні 1883 року, через декілька літ після сумновідомих емського указу (1876 р) та, так званого, Валуєвського циркуляру (1863 рік), які істотно обмежували можливості друку українських літератури і взагалі розвиток української культури.

Тим не менш комедія «За двома зайцями» була дозволена цензурним комітетом до постановки театральною трупою Михайла Старицького, одного з засновників «Театру корифеїв» — першого офіційного українського театру. Це трохи дивно, бо вістря гумору у ній було спрямоване саме на висміювання українців, які намагалися говорити російською, аби виглядати освіченими.

Цікаво, що комедія не є оригінальною. Спочатку була п’єса Івана Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» з головними героями — цирульником Свиридом Івановичем Гострохвостовим та дочкою заможного київського крамаря Єфросинею Сидіровною Рябко. Після редагування цього твору Старицьким головні герої стали відповідно зватися: Свиридом Петровичем Голохвостим та Пронєю Прокіпівною Сірко.

Спочатку було вирішено вважати твір спільним і друкувати, вказуючи прізвища обох письменників. У 1887 році Нечуй-Левицький запропонував нову власну редакцію своєї п’єси, але його варіант не викликав особливо захоплення у театральної спільноти. Класичною залишилася редакція Михайла Старицького. Саме його ім’я і вказується зараз на афішах.

Зайці радянських часів

У в 1961 році на Київській кіностудії імені Довженка вийшов художній комедійний фільм «За двома зайцями» з геніальним Олегом Борисовим у ролі Голохвостого та Пронею у виконанні народної артистки України Маргарити Кринициної. Спочатку фільм було знято українською мовою, але після його непередбачено шаленого успіху у прокаті, «Зайців» дублювали на російську. Зараз в мережі можна знайти обидва варіанти.

А ще у Радянському Союзі існувала оперета «Дамських справ майстер», створена по мотивам п’єси «За двома зайцями», яка, до речі, наприкінці минулого століття йшла і у сумському театрі ім.Щепкіна у постановці Олександра Рибчиньського. Твір був написаний в 1979 році композиторами Вадимом Ільїним і Владленом Лукашовим на лібрето Дмитра Шевцова.

У радянських постановках цікавим є те, що і у фільмі, і в опереті висміювалося міщанство – тобто  прагнення до показового збагачення будь якою ціною. А суржик, яким розмовляли та співали герої, вже був просто засобом зробити їх смішними.

Зайці сучасної епохи, або Балада про високе кохання

Комедійний мюзикл «За двома зайцями» поставлений Романом Козаком у театрі імені Щепкіна — не тільки весела, але й трохи сумна і романтична історія про дівчину Проню. У трактовці щепкінців Проня (Анастасія Леміш) хоча й смішна, але більш зворушлива і навіть дуже симпатична особа. Шарму додає ще й те, що по ролі вона нібито негарна і незграбна, а акторка, яка її грає – просто красуня. Цей  контраст дає їй можливість, як кажуть, відриватися на ниві гротеску по повній програмі – бо ці сяючі очі, ця природня грація, чарівність та енергетика перетворюють те, що нібито мало бути сатирою, на щось по-доброму веселе, щире, знайоме і справжнє.

І коли у кінці вона промовляє сакраментальне:  «Я думала, це шкварчить ваше серце, а то шкварчала ваша папіроска» — все, у розчуленого глядача на очах сльози, чисті, як високі почуття бідолашної Проні.

Окрім цього у виставі багато музичних номерів, бо по суті — цє творча суміш комедії «За двома зайцями» та оперети «Дамських справ майстер». На сцені присутній навіть оперетний кордебалет лихварів-євреїв в суботньому одязі. І ще багато іншого — дотепного і яскравого — оригінальних режисерських знахідок, хореографічних номерів та талановитої акторської гри.

Навіть ролі другого плану граються настільки характерно, що їх важко не помітити. І у цьому сенсі ми бачимо на сцені саме акторській ансамбль, який не тільки являє собою сплав досвіду і молодості, але й отримує насолоду від власної гри. А це дуже важливо як для артистів, так і для їхньої публіки.

У цілому, під час перегляду вистави глядач ніби потрапляє у інший вимір світу – яскравий, ексцентричний і непобутовий. І добрий, бо у виставі немає відверто злих людей – навіть Голохвостий тут скоріше жалюгідний піжон-аферист, ніж відвертий негідник. І нічого, що він розбив серце Проні — чомусь є впевненість, що за такою красунею там пів Києва у чергу стане втішати і руки просити.

На завершення, остання унікальна цікавинка. Спектакль ставили під час карантину, інколи навіть доводилося працювати в режимі онлайн. Але попри всі ці складнощі, він таки відбувся. А значить – життя триває.

Прем’єрні покази вистави «За двома зайцями» відбудуться 26-27 листопада. Далі – слідкуйте за афішою на АТС.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Ідея

Ідея того, що у репертуарі театру має з’явитися балет належить його художньому керівнику Лінасу Зайкаускасу. Для цього дійсно є у наявності всі відповідні передумови. По-перше, у складі колективу працюють чудові артисти балету на чолі з улюбленцем сумської публіки Сергієм Великодним. По-друге, театр має живий оркестр, який здатен відтворювати навіть такі складні музичні задуми, як у Дмитра Шостаковича, з творів якого складено саунд-трек до вистави «Панночка та хуліган».

А по–третє, сьогодні у театрі ім. Щепкіна панує така напрочуд плідна ситуація, що сама породжує необхідність креативного пошуку та поле для творчих експериментів.

Коли керівництво театру звернулося з відповідною пропозицією до відомого хореографа Віктора Байстрюченка,той відразу запропонував поставити балет «Панночка та хуліган».  Бо це вічна історія про високе і трагічне кохання. Вперше вона була втілена ще у часи німого кіно. Тоді виконавцем головної ролі став Володимир Маяковський. Він же виступив і автором сценарію, у якому адаптував для тодішнього сінематографу повість італійського письменника Едмондо де Амічіса «Вчителька робітників».

Сюжет

У двох словах сюжет полягає у тому, що брутальний хуліган закохується у витончену дівчину-вчительку, заради якої вступає у конфлікт зі своїм бандитським оточенням та у підсумку гине у нерівній бійці. Але помирає щасливим, бо з поцілунком коханої на вустах.

У наші часи історія виглядає абсолютно актуальною, а її естетична складова та емоційна зарядженість хвилюють, надихають і підносять. Саме підносять, бо балет взагалі-то – це така вишукана гра з гравітацією. А танець — кращий засіб котрий раз пересвідчитися, яка людина красива і граціозна істота. Особливо коли її рухи породжуються глибокими душевними переживаннями.

Тому не дивно, що у фіналі вистави на очах деяких глядачів жіночої статі були щирі сльозі розчулення.

Дійові осіби та виконавці

Дарина Байстрюченко у ролі Панночки та Сергій Єрошкін, який танцює партію Хулігана, роблять це так, що при всіх умовностях мистецтва балету, їм віриш на сто відсотків. Це їх дебютна парна робота, але вони чудово порозумілися і донесли до публіки і ніжність, і пристрасть. Тому і сльози глядачів у фіналі.

Сергій Великодний у ролі Отамана у черговий раз підкорює своєю неперевершеною харизмою і при мінімумі рухів робить кожен з них настільки енергетично насиченим, що інколи здається ніби це не він танцює, а сам світ починає крутитися навколо нього.

А виконавиця ролі подруги Отамана Анна Пахомова чудово зіграла таку собі нахабно-чарівну Маньку Аблігацію (чи Облігацію?). Так чудово, що навіть захотілося другої серії балету, де б головними героями стали Отаман та його подруга і там щось таке б відбулося, що він би її у підсумку вбив з ревнощів («і пєро за ето получай»), а потім у пориві каяття навік пішов би у монастир. І таким чином, вона ціною свого життя звільнила б суспільство від бандита-терориста і  перетворилася у народну святу, бо бувший Отаман став би старцем, як Зосима, і лікував би людей від усіх хвороб одним доторком руки до чола і теплим спогадом про неї…

До речі, хоча зрозуміло, що це жарт, але сама  ідея театрального серіалу не нова для щепкінців, у репертуарі яких вже є театральний серіал під назвою «Розрада апокаліпсисом».

Цікавою виглядає і участь у балетній виставі, поряд з професійними танцюристами, популярних сумських драматичних акторів Владислава Писарева, Владислава Калініченка, Христини Зограбян та інших. Взагалі, усі учасники дійства вдало долучилися до створення особливої атмосфери вистави-метафори, де щось можна було б ще додати, щось викреслити, але від цього б головне враження не змінилося.

Небо

І наостанок звернемо увагу на зворушливу і урочисту фінальну мізансцену, коли вже герой загинув і все відбулося, і на екрані з’являється небо і на тлі його – бувші дружки Хулігана, які, здається, щось зрозуміли у цю мить.

Це дуже важливо, коли у художньому творі будь якого жанру події відбуваються на тлі присутності неба. Власне, як і у житті.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Згідно авторського задуму, «Розрада апокаліпсисом»  — це декілька окремих історій, які пов’язує між собою лише те, що вони жіночі. І якщо не трагічні, то принаймні глибоко драматичні.

Про попередні дві частини ми розповідали у нашій публікації «У Сумах поставили виставу-серіал за твором Нобелівського лауреата».

Третя частина називається «Самотній людський голос». Це також  моновистава, але з іншою акторкою у головній ролі.

Вистава з самого початку виводить на низку питань, відповіді на які глядач вимушений шукати сам. По-перше, чи є взагалі сенс так от публічно і детально, а головне, талановито розповідати про смерть людини – одночасно жахливу, величну і найбільш інтимну річ у житті кожного з нас.

Друге питання – де межа самопожертви. Коли чоловік рятує світ — а мова саме про звитягу світового масштабу, бо розповідається історія останніх днів одного з перших чорнобильських  пожежників – це справжнє високе геройство. А коли його вагітна дружина проводить останні дні біля його ліжка і у підсумку фактично вбиває їхню майбутню дитину, бо там страшенна радіація —  то це вже…  Безумовно, нормально було б сказати, що не нам про це судити, але тоді навіщо нас зібрали у глядацькому залі автори вистави?

А ще уся ця розповідь-сповідь героїні Даріі Маригіної в якийсь момент викликає у свідомості бажання відключитися, як відключаємося ми перед телеекраном, коли слухаємо черговий випуск новин з купою смертей та нещасних випадків. Відключитися і дивитися на чужі страждання як на те, що ніколи не відбудеться з нами. Дійство, до речі, так і виглядає, як інтерв’ю на телекамеру.  Але тут…Тут треба сказати вже по мистецтво. Зрозуміло, що Лінас Зайкаускас — майстер, який відає що робить з публікою. Тому розум не  відключається до кінця і все продукує питання, питання, питання… Власне, у цей момент і відбувається анонсована авторами у назві «розрада апокаліпсисом».

І про гру Дарії Маригіної. У моноспектаклі на одного актора лягає обов’язок презентувати увесь космос подій, які відбуваються на сцені. І у цьому зв’язку варто відзначити, що у Сумах з’явилася ще одна чудова актриса, щедро наділена рідкісним і, мабуть, найбільш цінним для актора талантом — даром перевтілення. Що у сумі з природньою енергетикою робить цікавими усі її роботи, у яких вона кожного разу відрізняється від себе попередньої.

«Самотній людський голос». Драма на 1 дію.  Тривалість  —  1 година 20 хв. Постановка, сценографія — Лінас Зайкаускас. Музика – Петро Чайковський. Авторизований переклад Оксани Забужко. Дійова особа: Вдова пожежника Людмила Ігнатенко – Дарія Маригіна.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Дмитро Усик

Режисер-постановник – заслужена артистка України Олена Зарицька.

На сцені під час дійства знаходяться виключно жінки. Але події крутяться навколо чоловіка на ім’я Марсель. Він господар маєтку, де у ніч перед Різдвом зібралися вісім не чужих йому жінок. Інтрига розгортається з того, що жінки знаходять Марселя у його  спальні з ножем у спині. Дуже швидко з’ясовується, що вбивця, скоріш за все, – одна з присутніх. І поки ще не прибула поліція, жінки починають власне розслідування, обвинувачуючи одна одну.

І тут на світ випливає чималенька кількість цікавих таємних подробиць про кожну з них. Виявляється що і дружина Марселя, і його сестра, і теща, і доньки не зовсім вже й такі «пухнасті» і позитивні, як здається на перший погляд. Але чим більше глядач дізнається про затемнені боки життя героїнь, тим більш живими вони стають. Бо живі люди складаються і з недоліків теж. Так вже влаштований наш світ, що в ньому є і день, і ніч, і весна, і осінь.

До того ж кожна героїня грає у своїй власній сценічній естетиці. Тобто ці жінки не дружать на сцені – вони суперниці у всьому. Що ілюструється різними манерами гри – від повного перевтілення у персонажа у одних до трохи відстороненого зображення героїні у інших, наче акторка навмисне підкреслює, що вона не така, як та, кого вона грає. У житті, до речі, жінки теж нерідко користуються цим дієвим прийомом.

В підсумку виникає барвиста естетично-психологічна суміш, за якої цікаво спостерігати. Таким чином, створюється динаміка у статичній ситуації, бо дійство постійно відбувається у одному місці.

Все завершується феєричним фіналом, який не розчулить тільки камінь.

І ще одна цікавинка. П’єса  написана у 1958 році. Дія відбувається у Франції. Але виглядає і сприймається все так, ніби це наші місцеві, сучасні, зрозумілі і ментально, і душевно події.

Прем’єра вистави «Вісім люблячих жінок» відбудеться 3 та 4 липля 0 18.00

Як зазвичай, у ній є декілька складів, тож вибирайте своїх  улюблених акторок на власний смак.

Дійові особи та виконавці:

Габі – засл. артистки України Марія Грищенко, Нонна Жулева

Бабуся – Наталія Дехта, Тетяна Зражевська

Огюстін – засл. артистка України Тамара Корінна, засл. працівник культури  Катерина Докукіна, Гелена Албагачієва

П’єретта – Ганна Глазачева, засл. артистка України Наталія Нерянова

Шанель – засл. артистка України Нонна Жулева, засл. артистка України Олена Зарицька

Луїза – Вікторія Рашевська – Горбань, Гелена Албагачієва

Сюзон – Олена Онопрійко, Світлана Кулик, Юлія Ковтун

Катрін – Дарія Маригіна, Надія Фесенко

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Майже рік тому творчість Ібсена у Сумах вперше презентував «Пер Ґюнт» у постановці Романа Козака.

А цього літа – «Гедда Ґаблер». Режисер-постановник Лінас Зайкаускас.

Вперше п’єса була показана глядачам в Мюнхені у 1891 році та з того часу вважається однією з вершин світової  драматургії. ЇЇ називають «жіночим Гамлетом», вона побудована на натяках і недомовках, які кожен режисер має змогу трактувати на свій розсуд. По ній ставлять вистави та знімають фільми. Тема психології людських стосунків вічна та невичерпна – і саме вона стоїть у центрі всіх подій п’єси Ібсена.

Постановник «Гедди…» у Сумах Лінас Зайкаускас — зірковий режисер з європейським у всіх сенсах ім’ям. Його трактування подій і характерів героїв п’єси, як це і має бути при таких розкладах, глибоке і незвичайне.

Особливо цікавим видалося ось що. Під час перегляду вистави постійно складається враження, що актори, по волі режисера, ніби навмисне грають своїх героїв так, щоб глядач забажав стати їх адвокатом. Йорген Тесман (Владислав Писарев) — чоловік Гедди (Діана Каландарішвілі) — подається таким собі метушливим невдахою, сірою посередністю. А глядач сприймає його, як добру, чесну, порядну і розумну людину, налаштовану на самопожертву заради дружби та кохання.

Владислав Калініченко підкреслено грає свого Ейлерта Левборга як негідника і розпусника. Але йому чомусь хочеться співчувати, бо направду він нічого поганого не робить, просто так на нього дивляться люди, заздрячи внутрішній свободі цього Моцарта науки.

Ще одна «Попелюшка» цієї історії  — Теа Ельфстед (Дарія Маригіна) — під кінець стає схожою на Соню в її останньому монолозі з чеховського «Дяді Вані». У фіналі вона – Муза і помічниця – мрія кожного творчого чоловіка.

У виставі є ще одна прихована гра. Ібсена вважать одним з перших авторів, який ввів саме у «Гедді…» поняття любовного трикутника. Його склали подружжя Тесманів – Гедда та Йорген і асесор Бракк — суддя, старий знайомий батька Гедди, генерала Ґаблера. А в трактуванні щепкінців суддя Бракк – жінка (Анастасія Леміш). І класична любовна геометрія переходить у інший вимір.

І нарешті, сама Гедда. Вона майже повністю співпадає з рядками Бориса Гребенщікова: «Ей было даже смешно, что он не был влюблен. Она ела на завтрак таких, как он. Генеральские дочки знать не знают, что значит «нельзя».»

Зрозуміло, що роль виграшна у всіх сенсах. В ній можна грати одночасно декілька психологічних планів – і людини, якій подобається тримати у руках долі інших, і красуні, що є мрією усіх чоловіків і при цьому ще й страждає, бо їй нудно і вона гідна іншого. Діана Каландарішвілі все це блискуче відтворює і дає глядачам на власні очі пересвідчитися, чому її Гедда стала у свій час одним за перших символів фемінізму.

Зрозуміло, що така жінка приваблює перш за все жінок, які б теж так хотіли керувати світом. Щодо чоловіків, то тут може й правий суддя Бракк, який ніби сказав – хай, мов, мене, від гріха подалі, грає жінка. І це такий жарт, у якому не все жарт. Особливо якщо згадати трагічний фінал Левборга, або незавидну роль, яку Гедда відвела своєму чоловіку Йоргену.

У цілому, варто сказати що спектакль вийшов грою режисера з глядачами – згадаємо хоча б декілька моментів, коли дії відбуваються одночасно на двох полюсах сцени, і глядачі вимушені крутити головами, шоб нічого не пропустити. А з іншого боку – це акторська вистава, бо запам’яталися всі – і вже згадані вище, і Наталія Дехта у ролі Юліанни Тесман у дуеті з Владиславом Писаревим. До речі, у «Пер Ґюнті» вони теж грають дует.  Але там вони інші. А служницю Берту у виконанні Анни Глазачової можна взагалі показувати на акторських курсах як взірець виконання епізодичної ролі на кшталт «Кушать подано».

З приводу акторів сам Лінас Зайкаускас сказав, що «Гедду Ґаблер», як і «Гамлета», ставлять тільки тоді, коли є кому це все грати. Приємно, що в Сумах є.

Прем’єра драми «Гедда Ґаблер» відбудеться 27 червня о 18.00  Вистава на дві дії. Іде на великій сцені. В умовах карантину глядацький зал нараховує тільки 150 місць. Тож поспішайте встигнути.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Однією з них стала  вистава «Що трапилося у зоопарку», поставлена режисером Романом Козаком у творчому партнерстві з актором Юрієм Онопрійко за однойменною п’єсою американського драматурга Едварда Олбі. П’єса була написана у 1958 році і сьогодні вважається однієї з класичних у жанрі абсурду. Цікавинки та родзинки спектаклю

Вистава складається з однієї дії. Грається на малій сцені театру. У ній задіяні два актори – вже названі вище Роман Козак (Пітер) і Юрій Онопрійко (Джеррі).

Побудована вона так, що події на сцені можна розглядати одночасно і як діалог двох  чоловіків, які випадково зустрілися в парку, і як внутрішній діалог однієї людини.

У спектаклі багато «смачних» режисерських знахідок і феєричної акторської гри. На наш  суб’єктивний погляд, це одна з кращих робіт Романа Козака у якості актора. Та й режисера теж.

Крім драматичного конфлікту героїв, на сцені зійшлися дві непересічні людські особистості, два харизматичні актори, які зуміли втримати динамічну рівновагу і дійсно виглядають дуетом, у якому кожен час від часу виступає солістом.

Лаконічне і навіть скупе оформлення сцени, та одяг героїв у всіх деталях аж до кольору шкарпеток не тільки виглядають органічно, але й у кожному, практично, моменті працюють на результат разом з акторами.

Окрім суто театральної гри, відзначимо текст самої п’єси де є чимало філософії і актуальних нині думок. Як, наприклад, у цих словах Джеррі:

«…Я зрозумів, що доброта і жорстокість, самі по собі і окремо одне від іншого, ні до чого не приводять; і я зрозумів, що в поєднанні, одночасно вони вчать відчувати. Але який від цього толк? Ми з псом прийшли до компромісу, до свого роду угоди. Ми один одного не любимо, але і не ображаємо, тому що не намагаємося зрозуміти…»

Щодо змісту, то його, безумовно, краще сприймати, відвідавши самому виставу. Скажемо тільки що один з героїв – це майже успішна людина, у якої все ніби і склалося, але трохи не зовсім так, як мріялося. А другий персонаж — типовий невдаха, який все шукає себе і тому ніяк нічого не може досягти у загальноприйнятому розумінні слова «досягнення». І при цьому саме«невдаха» виглядає більш впевненим і реалізованим.

Театр в умовах карантину

За словам директора театру Миколи Юдіна, через карантин у театрі обмежили кількість відвідувачів. У великій залі, що розрахована на 951 місце зараз розміщується лише 150 глядачів. А на малій сцені – не більше 30 замість 100 у період нормальної роботи.

Але спектаклі не відміняються, тому що навіть у непрості часи театр і глядачі життєво необхідні один одному.

Прем’єрний показ вистави «Що трапилося у зоопарку» відбудеться 26 червня о 18.30.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

І знову всесвітньо відомій драматургічний матеріал. Цього разу —  авторства Ясміни Рези — французької актриси театру та кіно, драматурга та прозаїка, п’єси якої поставлені в багатьох театрах Європи та Америки.

Перша постановка «Арт» відбулася у 1994 році і з того часу вистава стала популярною. Інколи її називають «Арт, або Про справжню чоловічу дружбу». І ось з цього моменту вже починаються сюрпризи та цікавинки.

Усі ролі в щепкінській версії п’єсі «Арт» грають жінки. Герої Ясміни Рези — Серж, Марк та Іван замінюються на Француазу (Катерина Саченко), Паулу ( Крістіна Зограбян) та Катрін (Олена Оноприйко). А сама вистава стає розповіддю про жіночу дружбу. Як виявляється, і таке можливо. Принаймні творці щепкінського «Арт» нас в цьому впевнено переконують. Але це не ідеальна солодка дівчача дружба з обнімашками і пустими балачками про все оточуюче, а дійсно складні стосунки нечужих особистостей, які проходять через серйозний психологічний конфлікт і все ж таки у фіналі знаходять шлях до порозуміння.

Ми не будемо переказувати зміст п’єси, зауважимо тільки, що вона однаково підходить інтелектуалам, які знають філософський зміст слова «деконструкція», бо читають Хайдеггера та Жака Деррида, і людям, які читають щось інше. Тому що стосунки з оточучючими та проблеми, що виникають в процесі спілкування — актуальна тема для всіх, незалежно від освіти та віку.

Зате варто відмітити вдалий режисерській дебют Владислава Писарева — одного з найпопулярніших сьогодні молодих акторів театру ім. М. С. Щепкіна, який зараз опановує ще й режисуру в ХНУМ імені І.П.Котляревського. «Арт» — його дипломна робота.

Акторська родзинка самого Владислава в тому, що він дійсно грає, тобто ніби перетворюється на своїх героїв і відрізняється від самого себе у кожній своїй ролі. Власне, це заява на вищій акторський пілотаж. І саме за цими принципами він поставив п’єсу. Там є декілька смачних режисерських знахідок – особливо німа мізансцена з оливками. Але головне, це те, як талановито і по-різному у нього в спектаклі  перевтілилися добре знайомі театральній публіці актриси. На допомогу цій справі прийшов ще й і формат вистави, яка іде на малій сцені. Тобто глядач близько і актори мають можливість грати по-кіношному, дозволяючи собі мінімум рухів тілом і максимум мімічної гри і голосових акцентів. І ця гра на півтонах відкриває нам ті, приємно несподівані,  боки таланту усіх трьох акторок, які залишаються нереалізованими при роботі на великій сцені.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що творцям спектаклю «Арт» вдалося показати людей такими, якими вони – ми тобто, є. Особливо, якщо згадати, що ті ж самі речі в інших версіях «Арт» проголошують та обговорюють чоловіки – тобто  все це про Людину. А що може бути цікавішим для нас, як не ми самі?

Прем’єра вистави «Арт» відбудеться у суботу 29 лютого на малій сцені театру ім. М.С.Щепкіна. Початок – о 18.30.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Мова іде про документальну драму «Розрада апокаліпсисом» за твором лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич «Час Second-hаnd».

Режисер-постановник, сценограф, костюми – Лінас Маріюс Зайкаускас. У головній ролі Діана Каландарішвілі.

Вистава складається з двох сюжетно непов’язаних між собою частин, кожна з яких є окремим дійством. Їх так і планують показувати окремо, в різні дні у форматі театрального серіалу.

Незважаючи на те, що у кожній частині цього моноспектаклю розповідаються різні історії, в яких діють різні герої, обидві вони об’єднані темою жіночої долі. І хоча на сцені весь час знаходиться лише одна актриса, тут є все – і динаміка дії, і несподівані сюжетні повороти, і купа різноманітних героїв, і пристрасті, і біль… І все це досягається при практичній відсутності сценічного руху — тільки за рахунок інтонацій, міміки і жестів.

І все це викликає емоції. Спочатку просто цікаво, потім ти починаєш нелюбити одних і співчувати іншим, далі ставиш себе на їх місце і не погоджуєшся, і жалієш головних героїнь, яким випала така трагічна жіноча доля, а потім якось починаєш розуміти тих чоловіків, яких обставини і слабкості власного характеру зробили персонажами і винуватцями трагедії – не давньогрецької або середньовічної, а сучасної, зітканої, а точніше, дуже грубо і жорстоко збитої з побуту і мрій, з поезії високих почуттів і бруду реальності.

А по завершенню думаєш – це вже дуже суб’єктивно —  слава Богу, що я така щаслива людина, і все це відбувається не зі мною…

Власне, це творчий метод режисера вистави Лінаса Зайкаускаса — доведення звичайної ситуації до абсурду, до градусу, шо вище точки кипіння, коли глядач вже не може залишатися байдужим і починає думати. Над чим? Мабуть над тим, як він сам живе і, таким чином, робить крок у напрямку до себе, до саморозуміння.

Раніше ми писали:  В Сумах литовский режиссёр поставил спектакль по произведениям А.П.Чехова

Окремо відзначимо блискучу акторську роботу Діани Каландарішвілі. Вона енергетична, по-людські цікава і якимось чином примудряється одночасно втримувати увагу глядача протягом усієї дії і давати час внутрішньо проживати вчинки та почуття героїв її монологів. В її сценічному існуванні взагалі немає жодних показних перевтілень у сенсі саме акторства – просто ти забуваєш, що це театр і сприймаєш жінку на сцені як ту, що розповідає про власне життя.

Таку виставу хочеться обговорювати. Сперечатися, не погоджуватися з авторами, розпитувати їх про їх особисте ставлення до героїв дійства. Тоді сценічна подія ніби продовжується у часі і просторі, переходить в інтерактивний формат і долучає до свого локального всесвіту життєвий досвід глядачів. Нам здається, що якщо момент обговорення стане частиною показів, це тільки додасть інтелектуального і душевного об’єму тому, що відбулося на сцені.

Прем’єра документальнї драми «Розрада апокаліпсисом» відбудеться незабаром і на ній чекають Світлану Алексієвич. До речі, це буде мабуть перший приїзд в Суми лауреата Нобелівської премії.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com