– Мила, де мої капці? – сердився чоловік переставляючи взуття на полиці у вітальні.

– Мамо, скажи йому… – доносилося з дитячої.

У залі на столі вібрував мобільний, – телефонували з ліцею, де вчиться старший син. На кухні, апетитно паруючи, кипів борщ.

А вона… На унітазі в туалеті, що в таку мить стає єдиним надійним притулком спокою, в їхній невеликій квартирі. Саме в цих чотирьох стінах, не зважаючи на туалетний дух вона почувалась по справжньою вільною…

– А поруч, через перестінок у вітальні вже чути як чоловік і старший син розпочинають виясняти хто в домі хазяїн.

– Поживи з моє, щоб так стверджувати…Ось підеш на роботу і вилетиш звідти наступного дня, якщо не навчишся поважати старших.

– Поживу… Встигну…Мені вісімнадцять! Я не дитина, щоб так зі мною… Дістали. – стверджував юнак.

– Це ти мені?.. Сопляк! Ти їси мій хліб! – кричав батько так, що мабуть, його слухав увесь під’їзд.

На фоні бурхливого діалогу батька й дорослого сина було чутно настирливі маленькі кроки.

– Ма – а – а! Мамо! – скімлить під дверима туалету малий.

…І вона розуміє, що пора… Пора їй виходити з укріплення – на сцену жіночого щастя, до коханих чоловіків різного віку: трьох, вісімнадцяти і

сорока, щоб заспокоїти, примирити, накормити смачним обідом і знайти, кляті, капці.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Вона і сама знала, що має не простий характер. Не являлось чимсь незбагненним те, чому вона і досі одна. Та звідки у її лексиконі з’явилася така приказка – не знала. В той момент коли хтось намагався піднестись над іншими вона промовляла:

— Не роби з себе Івана Йвановича.

…І той кого це торкалося поступово опускався на землю поважаючи думку іншого.

Автор приказки мабуть прожив багато літ вдало помітивши, що по батькові, найчастіше, звуть начальників. Що ж стосується імені…то їй не подобалось найпоширеніше чоловіче ім’я.

— А він нічогенький подумала вона за чашкою кави помітивши його у кафе. Незнайомець підійшов попросивши дозволу підсісти за її столик.

Вона була не проти. Вечір промайнув, як вітер. Він сподобався їй, а вона йому. Вони стали зустрічатися. Якось дивно їй було попервах вимовляти його ім’я: Ваня, Іван, Іванко.

Минуло кілька днів поки вона трохи звикла до імені, яке належало чоловікові, що так майстерно запевняв в серйозності своїх намірів. Вона захоплювалася Іваном, але не вірила, що такий досвідчений чоловік-красень може бути не одруженим і не поспішала…їй здавалось – що це банальна інтрига.

Під час наступної зустрічі він повідав, що об’їздив майже весь світ. Вона слухала і посміхалася.

— Не віриш? – промовив він дістаючи з кишені джинсів, загранпаспорт і став показувати штампи віз, продовжуючи розповідь про те, як живуть люди в Германії, Польщі, Чехії, Франції…Закрив і подав його їй. Взяла. Стала роздивлятися. Її цікавили не штампи віз, а те що в загранпаспорті не ставлять.

— А в українському паспорті роблять якусь відмітку при видачі візи? – поцікавилась вона.

— Та ні. Український паспорт там не потрібний, але якщо хочеш… Візьми. Погортай.

Відкрила. Почала гортати з кінця. «Так! Не одружений! А я…надумала собі казна що»: промовляла подумки вона, не ховаючи радості. Не поспішаючи дісталася до першої сторінки. Потім пильно глянула на Івана і запевнилася: « Так. Фото його»… Але як же це? Як таке може бути. Невже це могло статись зі мною.

— Що ти там побачила? Не схожий чи що?

— Чому ж не схожий. Схожий!

— А що ж тоді? Ти б себе зараз бачила…

— Іван та ще й Іванович! – прочитала вона й посміхнулася.

— Так. Іван Іванович вже четвертий десяток. А що? Все нормально?..

— Так я в нормі. Це мабуть перевтома. Останнім часом довго читаю. – промовила вона і поринула в роздуми, а він щось розказував і розказував… Посміхався тримаючи в своїх руках її долоні, намагаючись щось по них

прочитати.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Вона не вважала себе надто талановитою. Хоча визнавала – картини достойні уваги. Захоплення було подібно запою, від якого не хотілося відволікатися ні на мить.

– Ось і все! Картина готова. Ти прекрасна…Як можна ще краще передати натхнення. Так тебе і назву «Натхнення». – тихо промовила і подивилася на годинник. –Здається я ще щось встигну… Хоча б почати…

Дякую за все те, що передала на картині…Коли малюю, відчуваю себе в божих обіймах. – сказала пошепки художниця знаючи, що її шепіт почутий. – Я відкрита… В мене є час…Боже, що ще має прийти через мене в цей світ, – промовила подумки вона і почула: рясні жваві кроки. Її дворічний малюк прокинувся.

Заворожено слухаючи шепіт маленьких синових слідів вона відчувала, що у їхній двокімнатній квартирі помістилося небо.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2016

Від передчуття нового трепетало в грудях.

« Подорож. Унікальна можливість пізнати світ, відчути себе у його розмаї. Життя – джерело відчуттів, можливостей і часу. Наче вчора…» — Ганна пригадала, як після пережитого канкану на зорі їхнього сімейного життя, їхали в метро: Івар, лагідно торкався прядок її волосся і дивився як на божество, а вона трималася з усіх сил, щоб не розсміятися. Дві дівулі – сиділи напроти й шепталися:

— Ну, що в ній особливого…Такий красень…

— Пощастило. Закохався. Як кіт муркоче… треться лапками.

— Богиня…Де він тільки тебе відкопав?

— Поглянь сюди красавчику. Принаймні є хоч на, що подивитися.

— Хоча б очі підмалювала, та нігті…Ніяка.

— Не пощастило котику. Доведеться все життя постувати…

— Все таке є справжнє кохання і достойні чоловіки. Признай.

— Де ж вони? Де? Стрічаються як не скряги так бабії і п’яниці.

— А про психів чула? Ляпаса від останнього пам’ятаю і досі. Подумаєш – зробила аборт. З ним було добре… Досі відчуваю його дотики… Я ж хотіла як краще. Про яку романтику можна казати з немовлям на руках. Бовдур. Ганна слухала їхній діалог і промовляла в думках:

— Як я вас розумію. Не засмучуйтесь так. Запевняю вас — від сходів до мого трону ви б відмовилися ще на початку.

Закохані Івар і Ганна зійшли на зупинці. А балакучі подруги продовжували спостерігати за ними з вікна вагону.

…Ганна вдихала цнотливість казкової реальності поглядом линучи в сизу далеч. Її закохана в диво душа намагалася відкрити світові наскільки вона щаслива.

Якесь невидиме сяйво зігрівало її зсередини. Можливо це тому, що вона має коротку пам’ять і отримала від життя все, про що мріяла… А можливо через те, що у мінливому нестримному повсякденні вона змогла відшукати благословенну дорогу до себе в присутності свідка її життя.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

«Заснути б і прокинутися років, мінімум, через три — в момент коли ця ненависна смуга перейде у світлий, сповнений щастя сенс моєї реальності.» – осяйнуло думки.

Ганна закривала очі і своєю вразливою свідомістю линула — тікала від усіх і всього – через яр, стежкою мимо криниці в кінець городів на галявину квітучих фіалок… І милувалася, раділа, затамувавши аромат щирого, любого і далекого, неповторного дитинства. Фіалково-зелена гамма і велич рідного неба – вабили, наділяючи силою бажання іти. Відрадно. Березневі проміні пронизували небесну синь, легке хмаровиння і її, що піднімалася високо над землею. Зливаючись з хмаровинням Ганна відчула тепло близьких, що відійшли в небуття, віддзеркалившись в її пам’яті назавжди. Піднесення солодко наповнювало вкрай виснажену душу. Переживання лишилися внизу — у хаті, на ліжку у молодому привабливому тілі. Душі ближніх підбадьорюючи віщували світле майбутнє, що аж ніяк не цікавило Ганну. Суттєвими зоставалися лише відчуття.

— Так ось яке ти насправді — щастя… – блаженно шепотіла вона, незважаючи на свою безтілесність. Не існувало нічого найдорожчого за ейфорію свободи. Диким голубом опускалося з неба обожнюване нею «все», що вона відпустила назад — у мінливе земне життя.

Неждано сила неймовірної величі й благодаті сколихнула небеса. Засліплюючи блискавицею пролунав суворий наказ:

— Вертайся!

Як не старалася дівчина опиратися – їй не вдавалось не зважати на голос невідомого тембру і висоти, від якого все в її сентиментальній душі перевернулося і завмерло, не розкривши загадку. Вона знала, що не забуде.

— Чому?! Чому?!Чому так?

– Вертайся! – чула вона, сповнена непокори, нерозуміння і образи.

— Чому я повинна вертатись? Ні! Не хочу назад! — голосила Ганна усвідомлюючи, що по її — не буде… І вона, не по своїй волі, покидає благословенне безмежжя тепла і відради.

У відповідь Ганна почула жадані, не забутні голоси — тих кого знала і любила:

— Вертайся, ще рано. Все має свій час. Час жити й творити добро – для тебе. Любимо тебе. Час вертатись.

Відчутий дискомфорт не піддавався осмисленню, тіло ламало, душу стискала тривога, так прокидатися їй ще ніколи не доводилося. Жадібно ковтаючи повітря Ганна відкривала очі. Здерев’яніле тіло озивалося болючим поколюванням. Щемлячими, подразненими очами оглядала вона свої руки. Потім зібрала пульсуючі часточки сили волі і вийшла на свіже повітря.

Пахло весною. На даху кумкали закохані голуби, квапливо з крівлі краплі падали краплі, приємний легіт розвівав благодатну мелодію талої води. Над невгамовним, народженим від тепла і криги, струмком метушитися бджоли. Виблискували набряклі бруньки на вишнях, а сонце урочисто пробивалось крізь густе хмаровиння щоб обігріти все живе на землі.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Колись давно на весні одна молода зозуля знесла сім чудових яєчок і вмостилася в своєму затишному гніздечку їх висиджувати.

Повз того дерева на якому знаходилося зозулине гніздо йшов мисливець з собакою. Вгледівши лисицю мисливський пес загавкав як несамовитий і злякав зозулю так, що вона забула свою звичну пісню. Вимовивши з переляку лише ку-ку, підвелася вона з свого гнізда і сама не знаючи куди полетіла лісом, подалі від мисливця і його пса.

Їй дуже хотілося розповісти своєю милозвучною зозулиною піснею, про те як вона налякана, але замість пісні виходило ку-ку, ку-ку, ку-ку.

Зозуля не могла зрозуміти, чому ж їй не вдається заспівати. Стривожена кружляла вона над пухнастими сосновими кронами, а коли втомилась сіла на гілку перепочити.

Тієї години до лісу прийшов по дрова один старий дід. Назбирав в’язку дров і перш як нести додому — сів під сосною на колоді, бо притомивсь. Сидить і каже:

— Ой, старий я. Так багато мені років, мабуть помру. Скільки ж ще жити?

Почула зозуля дідові слова, шкода їй стало, що він думає про смерть, а навколо весна, все буяє, цвіте… Щоб хоч якось втішити старого стала вона кувати:

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку…

Так довго кувала зозуля, що дід втомився й рахувати. Підвівся він, взяв на плечі дрова та й пішов додому, як молодий, радіючи тому, що багато життєвих літ накувала йому зозуля. Ось так врятувала зозуля діда від смерті.

Частенько бачила вона, як старий приходив до лісу по дрова, по ягоди і гриби. З тих пір дід довго прожив, а тоді таки помер, трохи не доживши до двохсот літ. Зозуля втішалася своїм життєдайним ку-ку і кувала: ку-ку, ку-ку, ку-ку.

А яєчка ті, що починала висиджувати порозносила до гнізд інших птахів.

Інша в неї місія, вирішила зозуля і з того часу всім на світі віщує роки.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015