Поїзд прибув на станцію. Микола і Василь швиденько вискочили на перон, обнялися, договорились про зустріч «Колись…» і розійшлись. У кожного була одна і таж думка: «Скоріше додому… »

Подзвонив. Жінка швиденько відкрила двері. Чекала. Маленька відразу вхопилася за халат мами й заплакала, старший також не впізнав: «Мамо, хто це?»

— Дітки, та це ж батько, — вона дивилася на Василя закоханими очима і по щоці бігла сльоза. Перед нею стояв стрункий, підтягнутий засмаглий «Зовсім худий » красень. Такого Василя вона б здалеку і сама не впізнала.

Був ранок. Марійка відвела дітей в дитсадочок і повернулася. Вони поснідали, а потім уволю, якщо це можливо, пообнімалися. І Марійка побігла на роботу.

Василю робити було нічого. За стільки днів він нарешті вдома, вільний, без напружень. На душі було напрочуд легко.

Василь взяв книгу, але бачив тільки ряди літер, зміст їх до нього не доходив…

— Марійко, чому ви в бліндажі. Тут стріляють. Забери дітей, йдіть геть звідси.

— Підемо Василю… Підемо…

Вони пробиралися крізь ліс…

— Стріляй… Стріляй… Чому мовчить кулемет… Лягай…. Пригнись… Миколу ранило… Несіть… Назад в укриття…

Повернувшись, він знову побачив у бліндажі Марійку.

— Та що ж вона тут робить. Я ж її відправив з дітьми. — і в нього майнула думка, що це вона йому від втоми привиділась.

— Перевтомився. Треба відпочити. — Вголос подумав він.

Він поринув у глибокий сон. Прокинувся, сонце лише сходило. Небо в вікні було чисте, а дах дому, що навпроти, був білим від першого снігу. Потягнувся, було легко і хороше. Голова була світла і чиста.

— О, я проспав до ранку. — сказав, взявши Марійку за руку. — А принеси мені каву в постіль, як ми робили раніше.

Марійка схопилася і щаслива побігла на кухню.

Василь повернувся і мимохідь поглянув на відривного календаря, який висів у спальні на стіні. Він кожного першого дня нового року урочисто вішав його на стінку. Там було п’ятнадцяте, тобто за календарем він мав бути дома вже три дні.

Марійка принесла каву.

— Марійко, що з календарем. Чому п’ятнадцяте?

— Так, п’ятнадцяте. Ти ці три дні воював і весь час рятував мене і дітей.

— А діти де?

— Відвела до матері. Сказала що декілька днів хочемо побути вдвох. А то лякалися.

— Вибач. Все пройшло. Приводь діток. — Василь обійняв Марійку і вони злилися в поцілунку.

День пройшов в турботах. Мали прийти Марійчині батьки з дітками і друзі Василя. Марійка не могла їх вже стримувати. Василь ходив дещо пригнічений, але веселий. Він пам’ятав майже кожну мить з тих чотирьох місяців, але було таке враження, що це все було не з ним, таке враження що все це він побачив в якомусь страшному кіно.

Перезавантаження. — сказав він посміхаючись. — Ну і що, що якби і не зі мною. Так легше розказувати і певно жити…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Колись ти була кішкою, річкою, вітром, падаючою зіркою, – усім тим, що прагнуло руху. За кожним днем тижня ховалася ти, інша. Щодня нові сусіди із в’язкою нових розмов. Розумна людина завжди знайде тему для розмови, бо навіть із амебою можна поспілкуватися про розмноження.

А від сьогодні ти вперше побачила зірку вдень. Вона розпласталася, мов медуза на піску неба, а ти з дитинства боїшся медуз. Ні, вони не прозорі, вони ПОРОЖНІ, ПО-РО-ЖНІ. А тому наповнюються твоєю енергією, висмоктують із тебе усі соки, усі фарби.

Збудуй Вавілонську вежу на березі моря, і ніколи не шкодуй, що там відкладатимуть ніч галапагоські черепахи. Стань деревом із гніздом на кожній гілці. Це гнізда для усіх зозуль багатодітних. Добре, що є та, в якій клекоче дух материнства, яка висидить навіть яйця пасхальні, в якої досить молока, аби викормити пустелю. Б’ються діти на смерть за таку матір.

Ти зустріла її у собі, від сьогодні. Бо ти вже знаєш, як то сміятися за двох, удвох. Чуєш, це не землетрус. Ще ніколи не було так приємно відчувати, як тремтить земля усередині тебе, осипаються гранатові зерна, висмоктують дощ із неба. Кожна сопілка – із дерева генеалогічного, із кожної ноти проростає колискова.

Лишень, не пускай до своєї кімнати чорного голуба, бо його пером заповіт писали, бо його очі дивились у криницю з мертвою водою.

А ти від сьогодні інша: чайка, ведмедиця, яблуня, прищеплена до неба. Тобі на роду написано зібрати докупи усі фрески найпершої церкви, бо там ти хреститимеш травень.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

В один із днів серед п’яничок на лавці з’явився маленький чоловічок в чорному широкому капелюсі з чемоданчиком. З балкона все це виглядало досить кумедно: кружечок з прямокутником серед скуйовджених головешок. Але так було лиш до того, як після чергової чарки, коли зазвичай починалися пісні, чоловік в чорному капелюсі відкрив чемоданчик, дістав акордеон і полилася прекрасна мелодія вальсу. Вмить стихло все, і п’янички, що про щось сперечалися, і бабусі, що точили свої безперервні теревені, і діти, що голосно гралися, і машини, що доповнювали їх своїм дратівливим шумом.

Двір стих, бо з свого народження нічого подібного не чув. Музикант продовжував грати, всім своїм єством відчуваючи цю глибинну тишу. Його колихали хвилі видобутої ним мелодії. І зверху було видно танок чорних кружка з прямокутником серед застиглих головешок. Але це вже було не комічно і не смішно та й взагалі цього ніхто не помічав. Слухали обліпивши балкони. Коли ж музика стихла, непорушна тиша, наповнена чарівною мелодією, ще стояла декілька хвилин. Потім всі разом заговорили. Хто згадав, що в них у селі був гармоніст, який також дуже душевно грав, хто згадав що колись також грав на якомусь музичному інструменті. І грав добре, а зараз… А більшість просила заграти ще. Та музикант заховав свій інструмент в чемодан. Сказав що втомився і, не зважаючи на умовляння з усіх сторін, закинувши чемодан на плече, пішов. По двору проколихався чорний кружок з прямокутником, повернув в проліт між будинками і зник. Більше ми його не бачили.

З тих пір п’янички, хоча іноді збираються у нашому дворі і розпивають оковиту, ніколи більше не горланять пісень.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Сонце тільки піднялося над обрієм, «але роси нема»… — , відзначив Антон і це була перша усвідомлена думка, що промайнула в його голові. Там був суцільний шум, що відлунювався в повній пустоті…

Антон присів на узбіччя. Мозок і пам’ять поступово почали з’являтися в його зараз напрочуд круглій голові. Вчора був святий день, день який вже багато років, з тих пір як повернувся з Афгану, він проводив зі своїм найкращим другом, побратимом, який не повернувся, який залишився там назавжди. В цей день, з самого ранку, він виймав з портмоне маленьку збляклу фотографію «На довгу пам’ять», діставав свою стареньку гармошку, випивав гранчастий стакан горілки і втершись рукавом, починав співати, під власний акомпанемент, їх улюблені пісні. Співав, наливав горілку і знову співав. Співав весь день, співав до повної знемоги, до втрати свідомості, як від випитого, так і від напруги, яку спричиняли спогади, що хвилями накочувалися на нього разом з музикою. Що було потім він не пам’ятав, про це йому розказували вже односельці. Він мовчки вислуховував, пробачався і йшов геть. Більше не пив, до нового його святого дня.

Антон підвівся і хитаючись побрів до села. Сонце тільки піднялося над обрієм, було дуже рано і дуже, дуже тихо. Тільки шум в голові…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015