Згідно авторського задуму, «Розрада апокаліпсисом»  — це декілька окремих історій, які пов’язує між собою лише те, що вони жіночі. І якщо не трагічні, то принаймні глибоко драматичні.

Про попередні дві частини ми розповідали у нашій публікації «У Сумах поставили виставу-серіал за твором Нобелівського лауреата».

Третя частина називається «Самотній людський голос». Це також  моновистава, але з іншою акторкою у головній ролі.

Вистава з самого початку виводить на низку питань, відповіді на які глядач вимушений шукати сам. По-перше, чи є взагалі сенс так от публічно і детально, а головне, талановито розповідати про смерть людини – одночасно жахливу, величну і найбільш інтимну річ у житті кожного з нас.

Друге питання – де межа самопожертви. Коли чоловік рятує світ — а мова саме про звитягу світового масштабу, бо розповідається історія останніх днів одного з перших чорнобильських  пожежників – це справжнє високе геройство. А коли його вагітна дружина проводить останні дні біля його ліжка і у підсумку фактично вбиває їхню майбутню дитину, бо там страшенна радіація —  то це вже…  Безумовно, нормально було б сказати, що не нам про це судити, але тоді навіщо нас зібрали у глядацькому залі автори вистави?

А ще уся ця розповідь-сповідь героїні Даріі Маригіної в якийсь момент викликає у свідомості бажання відключитися, як відключаємося ми перед телеекраном, коли слухаємо черговий випуск новин з купою смертей та нещасних випадків. Відключитися і дивитися на чужі страждання як на те, що ніколи не відбудеться з нами. Дійство, до речі, так і виглядає, як інтерв’ю на телекамеру.  Але тут…Тут треба сказати вже по мистецтво. Зрозуміло, що Лінас Зайкаускас — майстер, який відає що робить з публікою. Тому розум не  відключається до кінця і все продукує питання, питання, питання… Власне, у цей момент і відбувається анонсована авторами у назві «розрада апокаліпсисом».

І про гру Дарії Маригіної. У моноспектаклі на одного актора лягає обов’язок презентувати увесь космос подій, які відбуваються на сцені. І у цьому зв’язку варто відзначити, що у Сумах з’явилася ще одна чудова актриса, щедро наділена рідкісним і, мабуть, найбільш цінним для актора талантом — даром перевтілення. Що у сумі з природньою енергетикою робить цікавими усі її роботи, у яких вона кожного разу відрізняється від себе попередньої.

«Самотній людський голос». Драма на 1 дію.  Тривалість  —  1 година 20 хв. Постановка, сценографія — Лінас Зайкаускас. Музика – Петро Чайковський. Авторизований переклад Оксани Забужко. Дійова особа: Вдова пожежника Людмила Ігнатенко – Дарія Маригіна.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Дмитро Усик

Майже рік тому творчість Ібсена у Сумах вперше презентував «Пер Ґюнт» у постановці Романа Козака.

А цього літа – «Гедда Ґаблер». Режисер-постановник Лінас Зайкаускас.

Вперше п’єса була показана глядачам в Мюнхені у 1891 році та з того часу вважається однією з вершин світової  драматургії. ЇЇ називають «жіночим Гамлетом», вона побудована на натяках і недомовках, які кожен режисер має змогу трактувати на свій розсуд. По ній ставлять вистави та знімають фільми. Тема психології людських стосунків вічна та невичерпна – і саме вона стоїть у центрі всіх подій п’єси Ібсена.

Постановник «Гедди…» у Сумах Лінас Зайкаускас — зірковий режисер з європейським у всіх сенсах ім’ям. Його трактування подій і характерів героїв п’єси, як це і має бути при таких розкладах, глибоке і незвичайне.

Особливо цікавим видалося ось що. Під час перегляду вистави постійно складається враження, що актори, по волі режисера, ніби навмисне грають своїх героїв так, щоб глядач забажав стати їх адвокатом. Йорген Тесман (Владислав Писарев) — чоловік Гедди (Діана Каландарішвілі) — подається таким собі метушливим невдахою, сірою посередністю. А глядач сприймає його, як добру, чесну, порядну і розумну людину, налаштовану на самопожертву заради дружби та кохання.

Владислав Калініченко підкреслено грає свого Ейлерта Левборга як негідника і розпусника. Але йому чомусь хочеться співчувати, бо направду він нічого поганого не робить, просто так на нього дивляться люди, заздрячи внутрішній свободі цього Моцарта науки.

Ще одна «Попелюшка» цієї історії  — Теа Ельфстед (Дарія Маригіна) — під кінець стає схожою на Соню в її останньому монолозі з чеховського «Дяді Вані». У фіналі вона – Муза і помічниця – мрія кожного творчого чоловіка.

У виставі є ще одна прихована гра. Ібсена вважать одним з перших авторів, який ввів саме у «Гедді…» поняття любовного трикутника. Його склали подружжя Тесманів – Гедда та Йорген і асесор Бракк — суддя, старий знайомий батька Гедди, генерала Ґаблера. А в трактуванні щепкінців суддя Бракк – жінка (Анастасія Леміш). І класична любовна геометрія переходить у інший вимір.

І нарешті, сама Гедда. Вона майже повністю співпадає з рядками Бориса Гребенщікова: «Ей было даже смешно, что он не был влюблен. Она ела на завтрак таких, как он. Генеральские дочки знать не знают, что значит «нельзя».»

Зрозуміло, що роль виграшна у всіх сенсах. В ній можна грати одночасно декілька психологічних планів – і людини, якій подобається тримати у руках долі інших, і красуні, що є мрією усіх чоловіків і при цьому ще й страждає, бо їй нудно і вона гідна іншого. Діана Каландарішвілі все це блискуче відтворює і дає глядачам на власні очі пересвідчитися, чому її Гедда стала у свій час одним за перших символів фемінізму.

Зрозуміло, що така жінка приваблює перш за все жінок, які б теж так хотіли керувати світом. Щодо чоловіків, то тут може й правий суддя Бракк, який ніби сказав – хай, мов, мене, від гріха подалі, грає жінка. І це такий жарт, у якому не все жарт. Особливо якщо згадати трагічний фінал Левборга, або незавидну роль, яку Гедда відвела своєму чоловіку Йоргену.

У цілому, варто сказати що спектакль вийшов грою режисера з глядачами – згадаємо хоча б декілька моментів, коли дії відбуваються одночасно на двох полюсах сцени, і глядачі вимушені крутити головами, шоб нічого не пропустити. А з іншого боку – це акторська вистава, бо запам’яталися всі – і вже згадані вище, і Наталія Дехта у ролі Юліанни Тесман у дуеті з Владиславом Писаревим. До речі, у «Пер Ґюнті» вони теж грають дует.  Але там вони інші. А служницю Берту у виконанні Анни Глазачової можна взагалі показувати на акторських курсах як взірець виконання епізодичної ролі на кшталт «Кушать подано».

З приводу акторів сам Лінас Зайкаускас сказав, що «Гедду Ґаблер», як і «Гамлета», ставлять тільки тоді, коли є кому це все грати. Приємно, що в Сумах є.

Прем’єра драми «Гедда Ґаблер» відбудеться 27 червня о 18.00  Вистава на дві дії. Іде на великій сцені. В умовах карантину глядацький зал нараховує тільки 150 місць. Тож поспішайте встигнути.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Мова іде про документальну драму «Розрада апокаліпсисом» за твором лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич «Час Second-hаnd».

Режисер-постановник, сценограф, костюми – Лінас Маріюс Зайкаускас. У головній ролі Діана Каландарішвілі.

Вистава складається з двох сюжетно непов’язаних між собою частин, кожна з яких є окремим дійством. Їх так і планують показувати окремо, в різні дні у форматі театрального серіалу.

Незважаючи на те, що у кожній частині цього моноспектаклю розповідаються різні історії, в яких діють різні герої, обидві вони об’єднані темою жіночої долі. І хоча на сцені весь час знаходиться лише одна актриса, тут є все – і динаміка дії, і несподівані сюжетні повороти, і купа різноманітних героїв, і пристрасті, і біль… І все це досягається при практичній відсутності сценічного руху — тільки за рахунок інтонацій, міміки і жестів.

І все це викликає емоції. Спочатку просто цікаво, потім ти починаєш нелюбити одних і співчувати іншим, далі ставиш себе на їх місце і не погоджуєшся, і жалієш головних героїнь, яким випала така трагічна жіноча доля, а потім якось починаєш розуміти тих чоловіків, яких обставини і слабкості власного характеру зробили персонажами і винуватцями трагедії – не давньогрецької або середньовічної, а сучасної, зітканої, а точніше, дуже грубо і жорстоко збитої з побуту і мрій, з поезії високих почуттів і бруду реальності.

А по завершенню думаєш – це вже дуже суб’єктивно —  слава Богу, що я така щаслива людина, і все це відбувається не зі мною…

Власне, це творчий метод режисера вистави Лінаса Зайкаускаса — доведення звичайної ситуації до абсурду, до градусу, шо вище точки кипіння, коли глядач вже не може залишатися байдужим і починає думати. Над чим? Мабуть над тим, як він сам живе і, таким чином, робить крок у напрямку до себе, до саморозуміння.

Раніше ми писали:  В Сумах литовский режиссёр поставил спектакль по произведениям А.П.Чехова

Окремо відзначимо блискучу акторську роботу Діани Каландарішвілі. Вона енергетична, по-людські цікава і якимось чином примудряється одночасно втримувати увагу глядача протягом усієї дії і давати час внутрішньо проживати вчинки та почуття героїв її монологів. В її сценічному існуванні взагалі немає жодних показних перевтілень у сенсі саме акторства – просто ти забуваєш, що це театр і сприймаєш жінку на сцені як ту, що розповідає про власне життя.

Таку виставу хочеться обговорювати. Сперечатися, не погоджуватися з авторами, розпитувати їх про їх особисте ставлення до героїв дійства. Тоді сценічна подія ніби продовжується у часі і просторі, переходить в інтерактивний формат і долучає до свого локального всесвіту життєвий досвід глядачів. Нам здається, що якщо момент обговорення стане частиною показів, це тільки додасть інтелектуального і душевного об’єму тому, що відбулося на сцені.

Прем’єра документальнї драми «Розрада апокаліпсисом» відбудеться незабаром і на ній чекають Світлану Алексієвич. До речі, це буде мабуть перший приїзд в Суми лауреата Нобелівської премії.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com