Небо…Безкрає, синє, дивовижне море, ширяють по ньому дзвінкоголосі птахи, повільно пливуть хмарки, жовто — червоними кольорами переливається сонце. Ця картина приваблює людській зір з давніх — давен.

Колись нею милувався і маленький хлопчик Тарас. Він лежав на подвір’ї села Кирилівка поруч з біленькою хатинкою. І так повільно, як плинули по небу хмарки, так і його думки кружляли:

— Куди зникають хмари? Де починається небо, на чому тримається таке важне? Чув я від чумаків, що стають воно на залізних стовпах. Як би їх відшукати?

Тарасик підвівся й пішов собі шукати край неба з села.

Ось вже сонце припікає, хлопчик зайшов далеченько, зникло з погляду село, а шлях не кінчається. Тарас зійшов з дороги і пішов навпростець через поля, щоб його ніхто не побачив та не повернув додому.

Яка ж гарна українська земля, дивної краси трави і квіти, шурхотить ними вітер, дзижчать комахи, співають пташки.

Нарешті стомлений Тарас вийшов до джерельця, напився цілющої води. А ось і курган. Забрався на нього хлопчина, а стовпів не видно, тільки сонце сідає за обрій. Подумав Тарасик:

— Як же далеко до цих стовпів. Знайду їх краще завтра зі своєю сестрою. Мабуть усі вже посідали вечеряти, шукають мене. Треба повертатися.

Його думки перервав шурхіт воза, це батько повертався додому. Тарасик закричав:

— Тато! Тато!

Віз зупинився, батько пожурив хлопця, посадив біля себе і затяглася розмова про небо, стовпи, важку працю, а головне — смачну вечерю.

Та й покотився віз у напрямку села. А самотнє небо почорніло, вкрилося зірками. Нікому і ніколи не розповість воно своєї таємниці, так і тримається невідомо як й до наших днів…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»