Зима

Перший, білий, ніжний сніг…

Наречена наче…

Весна

Зазеленіло навколо…Все оживає…

Кохання теж…

Літо

Відцвіло…Віддзвеніло…Відспівало

І чиєсь — кохання…

Осінь

Заплела у коси барви…Причепурилася…

Мов дівчина на виданні…

Третє життя

Зустрілися двоє. Покохали одне одного…

Там, де двоє — початок третього життя…

Вірш

Тиждень його писав поет — початківець.

Мучився, творив…Та його не надрукували…

Редактор перед цим читав поезію Ліни Костенко…

Шишка

Росла в лісі сосна. Перед новим роком її зрубали…

Впала в сніг шишка — дитя без рідної неньки…

Листок

Закружляв останній осінній листок.

І… полетів…

Так і юність моя…

Дощ

Небом сунули чорні хмари. Пішов колючий дощ…

Змивав усе на своєму шляху…

Та слідів зради він не змив…

Лебедина вірність

Він подарував Їй двох лебедят…

Це було Їхнє лебедине кохання…

Іграшка

Нею гралися, доки й не зістарілася.

Діти залишили її одну на холоді…

А в житті так не буває?..

Мишка

Втекла мишка від кота. Веселилася…

І втрапила до мишоловки…

Ніколи не радій наперед…

Солов’ї

Солов’ї співають поодинці…

Горобці співають всі гуртом…

Думка

Випурхнула і полетіла…

Її підхопив невідомий, потім став … співавтором…

Щоденник

До нього записують важливі події…

Куди ж записують чорні епізоди свого життя?

Казки

Їх розповідають батьки дітям…

Виростають вони і нерідко розказують «казки» своїм батькам…

Стіл

Його зробив Майстер.

За нього всівся черствий і недоступний для пересічних людей чиновник…

М’яч

Його били й били – доки й не розбили…

Не нагадує це нашу Україну?

Сонце

Запитав Вітер у Хмарини, що у Всесвіті найцінніше?

У відповідь: Сонце – життя для всіх…

Криниця

Вибилася в яру криниця. З неї пили смачну джерельну воду. Замулилася вона – ніхто вже не йде до неї…

І в людському житті таке трапляється…

Мітла

Мела й мела мітла. Та стерлася. Тільки й залишився держак…

Ой, літа молодії…

Собака

Він сидів у будці…

А в подумках: «Якщо я друг людині, то чому вона мене годує недоїдками?»

Корова

Доїлася щедро вона. Та молоко врешті — решт майже закінчилося. Продали її…

Хіба ж друзів продають?

Потяг

Їздив потяг рейсами. Зістарився. Його замінили…

Ось так буває і в людському житті…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Він лежить на траві — відпочиває. Дивиться, примружуючись від сонця, на небо — і бачить там глибинну його безодню. І йому, здається, що Він летить туди, немов на крилах. Летить — летить, а от долетіти ніяк не може…

— Чуєш? — запитує пошепки Вона.

— Що, чуєш? — перепитує, не відриваючи погляду від неба, де інколи граються, мов маленькі діти, білі-білі хмаринки.

— Симфонію джерел…

— Симфонію джерел? — дивується Він і відводить нарешті погляд від неба, обертається до Неї. — Звідки тут джерельна симфонія?

— Лежи. Не ворушися. Чуєш?

Вона схиляється над ним і припадає своїми гарячими, як пісок під пекучим сонцем, вустами до його зшерхлих губ.

Він п’є з її вуст солодкий сік і все ніяк не може його напитися. Ледве відірвався і від насолоди заплющив очі.

— Це симфонія цілющих джерел, — продовжує Вона, відсапуючись від такого духмяно терпкого тривалого поцілунку. — Це їхня вічність…

— Он яка ти! — Він із захопленням глянув на Неї. — Звідки ця поетичність в тобі ?

— Від Бога, — просто відповідає. — Мені постійно здається, що життя — це людська симфонія, яка складається із безлічі джерельних симфоній. А кожна людина — пісня. Велична! Красива!..

— Я — теж пісня?

— Ні. Для мене ти — музика…Моя музика, яку я пишу…Надіюся, що писатиму її все своє життя…

— Он як! — він зводиться на лікті, потім сідає на траву. — Я все зроблю, щоб твоя музика не перервалася на високій ноті…

— А у тебе звідки така духовність?

— Від Бога, — повторює її слова.

Він дивиться в її сині — сині, немов сьогоднішнє небо, очі, й не може відвести від них свого погляду. Щось нове, жіночо-поетичне, раніше незнане з’явилося в них. І зненацька відчув глибину її душі — вона багата не тільки фантазіями, але й почуттям істини прекрасного в людському такому нелегкому житті.

Дивився й не міг намилуватися Нею.

— А чуєш, як шепоче трава? — веде далі Вона.

— Хіба трава шепоче?

— І шепоче, і співає. Ти лишень прислухайся. Чуєш?

Він завмер. І йому здалося, що навколо нього щось дійсно не то заграло, не то заспівало.

— Ага, музики грають…

— Це добре, що ти чуєш музику. — Вона обняла його кучеряву голову своїми тендітними засмаглими руками . — Вони грають про наше щастя…Запам’ятай цю мить…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Ні з ким не перемовляється, занурившись сама в себе. До Неї підступив немолодий чоловік, мабуть, знайомий: «Добридень». Не відповіла. В Неї вже відповіді на «добриднів» немає відтоді, коли…

Чоловік на мовчанку тільки здвигнув плечима і відійшов убік. Вона останнім часом взагалі мало з ким спілкується, а чи бесідує.

Здебільшого мовчить, коли про щось запитують. Вона нікого й зараз не хоче бачити, і ні з ким не бажає спілкуватися. Вона йде…

Повільно, ледь похитуючись. Вона знає, що він вже не повернеться. Він уже там – в небесах. Але вона йде знову й знову на залізничну станцію, щоб зустріти Його тут.

«Мамо, не журіться… Я ще повернусь…».

Вона не журиться…Вона плаче, й теплі сльозини, уже навіть не солоні, бо виплакані, по — тихеньку скочуються по щоках і падають на асфальт, стаючи дрібничками, яких ніхто й ніколи не помітить.

Хоча то й сльози материнські. Бо вже їх стільки пролилося і впало на асфальт, а чи землю, що й в озеро не вбереш. Але озера немає й не буде, бо ж кожна сльоза індивідуально скочується в кожної матері окремо. І встряє в той же асфальт і розчиняється десь там – у ньому. А мо’, в землі…

І хтось із рідних, хто вже там, у землі, відчує, як за ними скучають тут…Вона знає, що таке «вантаж 200».

Він жодного дня не вагався – йти до війська, а чи ні. Казав: «Якщо не я захищу свою Україну, то — хто?»…

Вона підходить до перону. Звідси й проводжала його… А Він все якось так весело повторював практично одні й ті ж слова: «Не журіться, мамо…Мамо, не журіться…».

…Коли його накрило снарядами, у Неї розболілося серце: стиснулося й защеміло. Вона ледь не втратила свідомість…

…Зійшла на перон. Потім – на майданчик для посадки пасажирів. І завмерла. Дивилася вдалину, в бік Конотопа. І все ще надіялася…

«Мамо, не журіться… Я ще повернусь…».

І син перед очима – ще не офіцер, а маленький — маленький. А в руках ще не справжній, а дитячий автомат, який його й сам зробив.

Він мріяв бути військовим і був ним.

«Мамо, я і Вас захищу й родину нашу захищу, і всіх мирних людей захищу…».

І захищав… Захищав до останньої секунди свого життя…

Раптом почула за своєю спиною:

— Мамо, не журіться…Я скоро повернусь…

Обернулася й побачила, як схожа на неї Матір, тулиться до ще зовсім юного офіцера й шепоче:

— Бережи себе, синочку…

Вона повільно йде з перону. Зупиняється. Заплющує очі: сльозини знову – кап — кап…

Розплющує їх. І бачить як останній вагон потяга вже ховається в рожевому вечірньому обрії…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015