Вопрос, конечно, не только внутренней организации в целом, но и настроения. Вчера ты шёл по лугу, а сегодня ты уже сам – клевер, пришёл эстет – восхитился твоим прелестным цветением, прилетела букашечка – напилась твоего нектару, пришла какая-нибудь корова – и слопала… Взаимодействие людей в мире по разным поводам всегда меня занимало, мы ведь все живём в каком-то контексте – своей семьи, работы, компании…

Интереснее всего рассматривать человека, оторванного от своего контекста, уж сколько об этом классики писали-переписали (почему-то в первую голову всплыл пример десяти негритят… (здесь и далее – уймись, Зигмунд)) , а живьём наблюдать всегда интереснее. Ярчайший тому пример – пассажиры плацкарта. Вагонные споры, конечно, последнее дело, но уж то ли мне везёт на людей в принципе, то ли правильное настроение включается в оторванности от своего контекста, да только путь от Луганска до Сум выдался даже короче, чем хотелось бы, народ подобрался мирный, а за стеночкой мужчина лет под восемьдесят рассказывал соседям байки из своей комсомольской да армейской молодости: тут и БАМ, и мечты об Антарктиде, и мореходка… Такой аудиоспектакль в полудрёме более чем располагал для полноценного отдыха перед великими делами в Сумах, где волею судеб приходится бывать в последнее время частенько.

Решив основную часть поставленных задач, оказываюсь в центре у местного Макдоналдса. Из снующей толпы явно выделяется один несвойственный урбанистическому пейзажу силуэт с зачехлённой гитарой за плечами. Поравнявшись, с радостным удивлением узнаю одного весьма звёздного своего знакомца, в лучшем смысле звёздности. Как же, сам Владимир Самайда, киевский актёр, режиссёр, бард, поэт и просто красавец – и вдруг вот так запросто бродит в Сумах, где бы ещё и встретились. Это ли не чудо? Как выяснилось, в Сумскую область Володю привело приглашение от Белопольского литобъединения «Выр» и местного отдела культуры, которые вот уже более полутора десятков лет к ряду организовывают празднование дня рождения всемирно известного поэта Александра Олеся (Кандыбы), родившегося в Белополье 135 лет назад.

Владимир, как оказалось, является давним поклонником творчества Олеся, написал на его стихи несколько песен, зачитывается его поэзией и часто декламирует её со сцены. Встреча этих творческих глыб оказалась счастливой случайностью, (мы уже в курсе, что мир именно из них и состоит). Будучи телевизионным работником, Владимир реализовывал культурный проект, являвшийся симбиозом музыки, поэзии и видеоряда. И  со всем вроде бы решилось да срослось, а вот поэзии сколько они с коллегами ни перелопатили – всё без толку, не ложится в контекст задумки и всё… И тут им попались стихи Олеся и всё получилось. А вот уже много лет спустя, сбылась мечта – Владимир нашёл возможность побывать на родине любимого поэта.

Заинтригованная рассказом и имея пространственно-временную оказию, — что называется, напросилась посмотреть, чем же так знаменит хвалёный Олесев край. И слушайте, умеют же люди! Оказывается, всё началось утром с заседания круглого стола на тему научных и культурологических исследований, связанных с жизнью и творчеством юбиляра. А надо сказать, на жизненном пути его помотало, есть над чем землякам-исследователям работать.

Но мы поспели уже к торжественной части, происходящей в местном дворце культуры. Честно сказать, ехала с определённой долей скепсиса – что нам тут интересного покажут, в богом забытой провинции? С удовольствием признаю собственную неправоту – организация на уровне, артисты Белопольские порадовали, отдельный респект – Татьяна Устилка, рекомендую запомнить это имя, думаю, её голос ещё услышит и достойно оценит мир, который полон чудес, как мы уже знаем. Не меньшие чудеса творили артисты Сумской филармонии, ну и столичный гость, конечно порадовал своим талантом и харизмой, Владимир Самайда – и без того признанный мастер, покорил ещё одну сцену, похоже, что и сам остался доволен приёмом, новыми знакомыми и открытиями об Александре Олесе. В районной библиотеке, кстати, функционирует музей Олеся – компактный, но очень, что называется, «фирменно» организованный, там и архивные фото, и записи, и старинные издания книг Олеся и сына его – Олега Ольжича, тоже, кстати, поэта, политического и общественного деятеля…

Белопольское литобъединение приурочило к этому празднику выход своего второго коллективного сборника «На белом поле-2», с чем хотелось бы отдельно их поздравить. Шутка ли – 14 авторов, целых 200 страниц… И это где-то на окраине мира, где всегда есть на что жаловаться…То есть – принимающая сторона постаралась максимально насытить день интересными событиями и, похоже, что это им удалось.

Теперь можно возвратиться к своим рутинным делам, снова вырваться из контекста и послушать плацкартные байки, как знать, что день грядущий нам готовит в этом таком тесном, но, как известно, полном чудес, мире…

Музей Александра Олеся в Белополье.  Фото Сони Шник       

Празднование 135-летия со дня рождения Александра Олеся. Фото Сергея Надубова

]]> https://creativpodiya.com/posts/10389/feed 31 https://creativpodiya.com/posts/4646 https://creativpodiya.com/posts/4646#comments Fri, 06 Sep 2013 08:53:14 +0000 https://creativpodiya.com/?p=4646 Літературне об’єднання «Вир», м. Білопілля.  Створено  у 1959 році. Членами об’єднання у різні  роки були такі відомі і визначні особистості, як: Іван Низовий, Іван  Манжара, Петро Артюх, Наталка  Білоцерківець, Юрій Назаренко, Олександр Вертіль, Олексій Дерев’янко. 

Після певної паузи,   об’єднання відновилося у 2006 році, коли його керівником  стала Людмила Калиновська. Почесним головою  літературного об’єднання «Вир» наразі є член  Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім.. А.Головка  Іван Головченко.

 Члени об’єднання ведуть активну суспільну діяльність, проводять поетичні свята та  акції,  з  успіхом беруть участь у всеукраїнських  літературних форумах.

У роботі  об’єднання задіяні  поети, які мешкають у Білопіллі та селах Білопільского району.  В планах  —  розростання суто літературного  об’єднання в  новий мистецький загал, який об’днає не тільки  літераторів, а  й музикантів,  художників ті іншіх творчіх людей регіону.  

 Представляємо деяких «зірок»  нової генерації літературного об’єднання «Вир»

 Юрко Буберов

Народився 6 лютого 1986 року в с.Іскрисківщина, Білопільського району. Креативний,  слухає лише якісну музику (класику, рок). Освіта вища, педагогічна. Літературні  уподобання:  Е.-М. Ремарк, Е. Гемінгвей, Г. Бьойль,  О.Блок, С. Єсенін.

Поет з природженим відчуттям слова. У його віршах — як російською мовою, так і на українською — є і філософія, і живопис, і елементарні людські переживання звичайної людини, які втілюються в якісну поезію.

СЛОНИ

Ми – мамонти, і, – як слони ми.

У землю повростали баобабами,

Що, навіть, сонце заслонили

Собою, баобабами-незграбами.

Чотириного, п’ятипало

Ступаємо, i, за законом вдячності,

Нас в пiдворiттях тiлiпало

Од нашої, слонової, обачності.

Ми величаво-гордi в позах –

Як фараони, як царі обiленi.

О, Кафка Франц! «Метаморфози» –

Про нас, що в баобаби перевтiленi. 

Сергій Пономаренко

За професією – учитель, за покликанням – журналіст, у душі – лірик. Ці три іпостасі роблять автора цільним та самодостатнім. А ще він – краєзнавець, громадський діяч. Повнота життя: побачене, пережите, передумане та вистраждане – відображено у його віршах – ліричних, інколи, іронічних, часто – терпких та глибоких.

 У віршах – світ, відчуття, переживання, болі, радощі і тривоги учителя української мови та літератури, заступника директора з навчально-виховної роботи Куянівського НВК Білопільського району,  світ побачений власними очима та пропущений через призму відкритої трепетної ранимої душі небайдужої людини.

Поет, який пише, «як Шевченко,» — «в бур’янах», без іронії кажучи, а просто так воно і є, де застигне — там і пише, начитує на диктофон, робить «захалявні книжки». Натхненний турист і мрійник.

Назавжди

Не було в нас з тобою розмови,

Не дивилися разом вистав,

Не проводив додому і знову

Не чекав я тебе й не стрічав,

Не освідчувався у коханні,

Не носив я тебе й не прохав,

Не приносив підсніжники ранні,

Та й думок я твоїх не знав.

Лише карі замріяні очі

Та відлуння твоєї ходи,

Світлий профіль у темряві ночі

Залишаться мені назавжди.

           Людмила Калиновська 

Людина з «серцем в руках». З тих, про кого говорять: «без шкіри», душа і полум’яний  мотор  літоб’єднання, поетеса з чітким і впізнаваним стилем сильної жіночої поезії, часом жорсткої і відвертої, і одночасно — нескінченно жіночої і зрозумілої.

У 2004 році побачила світ власна книга віршів  “Одкровення”, у 2011 році – «..в омріяну голубінь».  Член Національної спілки журналістів України з 2000 року. Голова Білопільського літературного об’єднання «ВИР».

Коли…

.…коли моєму саду
впаде останнє червоне яблуко
Я буду плакати,
бо не визріло ще боками…
…Зернята тугі, зелені,
та вже не буде сходів…
Отих,
що вгору за небо вчепляться,
аби не питатися вітру,
коли їм тепер
до раю…

…коли моєму саду
впаде останній листочок
і стане землі сорочкою
чи місточком,
де чекає мене мій тато…
(…Навіть озирнутись нема до кого..!)
Піду, маленькою,
з ним за руку,
як колись, бувало, ходили.
У осінь збирати листя
містом…