За вікном – небесна блакить і біла хмарка-лебідка. А може то не хмарка, а душа Прокопа? Дивиться на землю й запитує: «Як живеш без мене, Улянко? А чи не всохла та вишня, що ми з тобою садили?»

Вона й сама хотіла б подивитися на ту білопінну красуню, та немає сил, щоб підвестися з ліжка, вийти з хати. У кухні поралась онука. Крізь прочинені двері Уляні видно, як її моторні руки перемивають картоплю.

-Вітуню, дитино, а йди-но сюди.

На порозі чорноока смаглявка. Меткий погляд , невдоволено скривлені уста.

-Чого вам, бабо?

-Підведи, дитино, мене до дверей, прочини їх. Хочу подивитися, як цвіте сад.

-І що ви там не бачили в тому саду? У мене ще свині не годовані.

Метнулася в кухню. Брязкнуло відро, нявкнув кіт, грюкнули двері, й все затихло.

Лишилася Уляна сама зі своїми думками-спогадами. Скільки ж то весен пролетіло від тієї пори?

…Вона саджала біля воріт вишню, коли почула голос: «Бог на поміч!»

Стрельнула карими очима. Перед нею солдат. З-під пілотки –русявий чубчик, сірі очі з смішинкою, а на гімнастерці – два ордени й медаль. Усміхнулася , відповіла: «Казали боги, щоб і ви помогли!»

-А чого ж. Я зараз…

Схопив відро й до криниці. А коли поливав саджанець, то ненароком торкнувся її руки:

-Підросла ти,Улянко, за ці роки. Гарна стала!

Весілля не було. Прокіп узяв свої солдатські пожитки та й перейшов до неї.

Гай,гай! Скільки то літ збігло, скільки весен відшумувало! Он і Вітуня вже підросла…

Думки набігали одна на одну, тривожили серце. Перебирала в пам’яті минуле й вкотре поверталася до онуки. Що було б з нею, якби не той лист…

Звістку про те, що їхня неповнолітня донька, яка навчалася в технікумі, народила дитину, сприйняли досить-таки спокійно: мовляв, з ким не буває! Вразило інше: мати відмовилася від дитини. У листі донька сльозно просила вибачення в батьків і в кінці писала, що їде в далекі краї, а як влаштується там, то повідомить, але в село не повернеться.

І згадалася Уляні та далека ніч. Не спалося. Тривожила доля доньки: як вона там серед чужих людей?…Згадала її маленькою – як потерпала, берегла від усього лихого, пестила. І раптом стислося серце: десь же живе тепер маленька безпомічна крихітка – її онука. Без материнської ласки, без тепла…

Схопилася, сіла на постелі.

-Ти чого не спиш, Улянко? – озвався Прокіп.

Та ось думаю…Кровинка наша серед чужих людей, нікому не потрібна, сиротою зросте. Забрати б її. Тут і молочко свіже, й овочі із власної грядки…

Ці слова як ковток джерельної води. І Прокіп переймається тим же клопотом.

Уляна заплющує очі.Напливає дрімота. Ніби десь іздалеку чується їй голос лікаря з Будинку маляти: «Дитина народилася з вадою. Потрібна операція».

Потім вона бачить себе в лікарняній палаті, біля маленького ліжечка. Три доби висиділа на стільці біля прооперованої онуки. Лікарка дивувалася: «Де ви, Уляно Гаврилівно, берете сили?» Принесла з дому термос із бульйоном, пиріжки, наказала поставити розкладачку. А коли дитину виписували, мовила:

-Назвіть дівчинку Вітою. Віта означає «життя». Вона була на його межі.

…У кухні щось дзенькнуло. Зайшла онука, внесла кухоль молока, шматок хліба. Мовила:

-Обійдате, бабо, самі, бо ми з Миколою їдемо у справах.

І вийшла. Ні привітної посмішки, ні ласкавого слова, а була ж не такою.

І знову спогад: маленька онучка гралася з лялькою на ганку. І ніхто не помітив, як дитина зникла. Дідусь із бабусею оглянули подвір’я, садок, город, сарай, але малої не було ніде. Зайшли до хати, й Уляна заголосила: «Де ж ти, Вітуню?!» У відповідь щось заворушилося під столом. Підняли скатертину й побачили: пригорнувши ляльку,

дитина спала на килимку.

…У школі Вітуня зірок з неба не хапала, але росла працьовитою, звичної до будь-якої домашньої роботи. Особливо любила шити. То ж коли настав час обирати професію, вирішили: дівчина буде вчитися на кравчиню. Того ж року вступила до професійно-технічного училища, що в обласному центрі.

На вихідні Вітуня приїздила додому й оживала стара хата, раділи дідусь із бабусею.

А одного разу стала на порозі разом із хлопцем:

-Знайомтеся. Це – Микола, мій чоловік.

Кілька днів побули молодята у селі. Вітунін обранець сподобався старим.

Скромний, шанобливий та й роботи сільської не цурається. Відтоді молоде подружжя частенько навідувалося до них, допомагало у господарстві, привозило гостинці.

…У прочинену кватирку весняний вітер доносить такі знайомі з дитинства звуки: галасують діти проторохтіла підвода, приглушений відстанню туркоче в полі трактор. Ласкаве сонечко заглядає у вікно, хитається яблунева гілка. Заколисана тишею, дрімає Уляна. І знову постає Прокіп:

-Надумав я, Улянко, переписати на Вітуню хату й все, що маємо в господарстві. Нехай молоді повертаються з міста й господарюють. Та й нам, старим, веселіше буде.

Бабуся розплющує очі й дивиться на вишиваний рушник над портретом, де вони з Прокопом ще зовсім молоді. А думає про недавнє. Бо що з того вийшло? І досі пече образа на Миколу: «Вам , діду, вже пора на цвинтар, а не поради давати». Змінилася й онука – стала якоюсь дратівливою, чужою. Непривітною стала Уляні власна хата. А без Прокопа зовсім осиротіла. Стара заплющує очі. «Хочу до тебе, Прокопе…» Напливає туман, щезають видіння. Сірий морок огортає голову, несе кудись у безвість…

Нина Насальская со своим старшим сыном.1947г.

… Дощового ранку забігла сусідка.

-Вікторіє, завтра ж минає сорок днів твоїй бабусі Уляні. Давай допоможу тобі готуватися до поминок.

Обличчя Вітуні кам’яне.

— У нас з Миколою справи у місті. То ж не знаю…

Другого дня зійшлися сусіди, завітав й голова сільради. Люди дивувалися – хата Вікторії була на замку.

-А що, люди добрі, давайте самі пом’янемо нашу Уляну, — запропонував хтось.

Мрячив дрібний дощик.Було вогко й непривітно, але погода не завадила людям поставити серед двору столи, принести наїдки, горілку. Хтось приніс пироги, хтось сальця, огірочків, квашену капусту…Про покійницю говорили від усього серця: душевна, чесна, працьовита, знана на весь район ланкова буряководів, орденоносець.

Люди згадували й згадували, а тим часом перестав дощ, розвіялися хмари, виглянуло сонечко. І лише в небесній блакиті пливла сиза хмаринка. Зупинилася над селом, глянула на людей, що сиділи за столами, й тихо запитала:

-А де ж ти, Вітуню?

Не дочекавшись відповіді, зронила кілька крапель-сльозинок і попливла далі.

Фото Натальи Говорухиной

У розчинене вікно влетів вітерець, гойднув фіранку й зашелестів біля самого вуха:

-Спиш?

-Ні.

-Чому?

-Не спиться.

-Може ти згадуєш стежки несходжені, ранки рожеві, квіти незірвані? Признайся ж, згадуєш?

Опускаються важкі повіки, схиляється в задумі голова. І вже немає голубої ночі, квітучої гілки, яблуні за вікном, письмового стола, на якому стоїть пожовкле від часу фото. Ніч зникає. Розсуваються білі стіни, і замість тісної задушливої кімнати аж до обрію лежить степ. Синім маревом тремтить далекий ліс, хвилюється зелене море хлібів. Сходить сонце. Міріадами зірочок воно розсипалось по нескошених травах, що стеляться обабіч вузенької польової дороги. Навкруги – ні душі. Тільки ти і я. Йдемо мовчки. У нас сьогодні недільник – скирдування сіна. А ти йдеш, бо там буду я.

Вчора ти розповідав мені про Київ, консерваторію, про своїх улюблених композиторів, про чарівний світ музики… Потім сів до нашого старенького піаніно й заграв. Я одразу впізнала « Баркаролу» Чайковського. Колись, ще в дитинстві, батько брав мене на руки, садовив на маленькому ослінчику біля себе й починав грати.

…. І ще згадалося: у кімнаті по кутах стоять волохаті тіні, а за вікном безбарвне вечірнє небо. Клубочаться хмари, пливуть у безвість і сіють дрібний, як макове зерно, дощ. У кімнаті затишно. Весело потріскують дрова у грубці, з кухні чути, як брязкає, перемиваючи посуд, мама. Ти знову біля піаніно. Поклавши одну руку на клавіші, другою перегортаєш ноти. Замість білої сорочки, яка так пасувала до твоїх карих очей, на тобі новенька, щойно зі складу, військова гімнастерка. І ось ти заграв. Моцарт, Шопен, Лисенко…

Останній акорд розтанув у сутінках. Ти сидів і дослухався як затухає звук і мовчав.

Потім підвів голову, усміхнувся і запитав:

-Вгадай, що це?

Ніколи раніше я не чула цієї музики. Це було щось дивне і хвилююче. Уява малювала теплий вечір. У чагарнику озвався соловейко, старі осокори задивилися  у дзеркальну поверхню річки… У кантилену вкралися грізні звуки; наче небо затьмарилось і  розпочалась гроза. Далі був марш, що змінився тужливою мелодією, в якій переплелись  всі почуття: кохання, біль, розлука і радість…

Ти скінчив грати, підійшов, взяв мої обидві руки.

-Що ти грав?

-Просто імпровізував. То мій подарунок тобі. Якщо не повернусь – згадуватимеш.

Хотілося сказати, що кохаю. Але слова згорнулися у великий камінь, що ліг на груди, забив подих…У сусідній кімнаті вдарив годинник. Ти глянув на свій. Потім узяв моє обличчя в  свої долоні:

-Чекатимеш?

-Так. Якщо треба — усе життя…

Уперше твої уста торкнулися моїх. Ти притулив мою голову до своїх грудей. Я почула твоє серце. Потім ти прощався з мамою. Біля хвіртки ми розлучилися. Я довго дивилася у чорну ніч, яка проковтнула тебе. Хотілося закричати на весь білий світ: « Повернись,адже ти маєш бронь!» Але стрималась, бо  знала, то марно  — не повернешся. Далеко на заході гриміло. Наближався фронт.

… І знову буяла весна і цвіли сади. У вечірнє небо злітала пісня, то верталися з поля дівчата. Я сиділа на східцях нашого будиночку. Дивно, але його  якось обминула війна, і він лишився неспаленим. Я думала про те, куди завели тебе солдатські дороги? Майже всім вони стеляться до рідної оселі, а твої? В останньому листі ти писав, що війна незабаром скінчиться і ти повернешся до консерваторії. Будеш працювати день і ніч, щоб надолужити втрачену за війну техніку гри.

Рипнула хвіртка. Чиїсь повільні кроки. У густих сутінках вимальовується силует людини у військовому. Пташкою у долонях затріпотіло серце. Схопилася радісно назустріч:

-Ти?!!

-Мужайся, дівчинко! Я прийшов сказати…

-Мовчіть! Не треба!

-Нас було троє…

-Ні! Я не хочу чути!

-Він лишився нас прикривати…

-Не треба! Благаю…

-Його останнє прохання передати тобі цей пакунок…

-Я не вірю! Чому саме ВІН?!

…Скільки часу спливло , як повернулась до кімнати?  Густий морок огорнув все докола: етажерку з книжками, письмовий стіл, стареньке піаніно. В ту ніч, коли я йшла до партизанського загону, сусіди допомогли заховати його. Єдине, що залишилось від батька. Навпомацки дійшла до ліжка й впала. « Загинув! Загинув!» — чавунним молотом гатило по скронях. Хотілося заголосити, викричати відчай і тугу, які оповили серце. Все здавалося жахливим сном, коли кличеш на допомогу, а голосу немає, втікаєш від небезпеки, а ноги важкі мов гирі, не відірвати від землі… Раптом згадала слова незнайомця: «Його останнє прохання…» Скочила, наче ошпарена кропом! « Він же передав пакунок!» Знайшла сірники, запалила свічку. Тремтячими руками розгорнула стару, потерту на згинах, газету. Дістала декілька листів, щоденник й фотографію. Твою довоєнну. Високе чоло, широкий розліт брів..Ти дивишся на мене, на устах посмішка. Такий рідний і живий…Витягую з рамочки своє фото і вставляю туди твоє. Відтепер воно завжди стоятиме на моєму письмовому столі. Потім беру товстий зошит у клейончастій обкладинці і розкриваю навмання. Щоденник…Читаю перше, що впало в очі: « Не страшно вмерти, повернувши людям радість та спокій».

Весняний вітер хлюпонув у вікно пахощі бузку і нічну свіжість. Злякано затремтіло полум’я свічки й згасло. Довкола розлилася густа, мов чорнило, темрява. « Не страшно вмерти…»  Вмерти… Хіба ти вмер? Для мене — ні.

Фото Натальи Говорухиной

Розвіється попіл згарищ, заквітчають землю сади, загояться рани. Час притамує гіркоту втрат. Нетлінним залишиться тільки твій подвиг, Солдат! А ще наше нерозквітле кохання, мій Друже!

…Голубої ночі в травні, коли за вікном цвіте яблуня, ти прилітаєш до мене з далечини. Гойднеш фіранку, торкнешся мого обличчя й запитаєш:

-Спиш?

-Ні.

-Чекаєш?

— Чекаю.

…Все життя чекаю тебе, коханий!