Твори багатьох з них зберігаються в музеях країни, за кордоном, а також на батьківщині, серед яких унікальний ранній твір Федора Кричевського «Дівчинка у блакитному» з Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва.

Ф. Кричевський 1879-1947 Дівчинка в блакитному. 1903-04

Під час навчання в Москві та С.-Петербурзі, Федір  Кричевський щоразу на літніх канікулах відвідував малу батьківщину. У 1901 р. він закінчує Московське училище живопису, скульптури та архітектури, а через два роки стає студентом Петербурзької Академії мистецтв. Саме в рідних його серцю пленерах, у селі Ворожбі – «…розташоване на шляху Суми – Харків, через Лебедин»* – живописець вдосконалював майстерність.

Із початком своєї творчої діяльності художник був налаштований на форматні композиції, серед яких виокремлюються жанрові портрети матері та молодшої сестри Марійки. Останній, єдиний твір з великої спадщини видатного земляка, подарований Лебединському музею в 1960 р. Марією Григорівною Абрамець (Кричевською).

Світове мистецтво зберігає багато яскравих зразків дитячих образів, одне з них – імпресіоністичне полотно «Дівчинка у блакитному» (п. о. 140 х 75см) українського реформатора живопису Федора Кричевського (1879-1947). Світла та сонячна картина приваблює особливою невимушеністю, безпосередністю дівчинки, яка із задоволенням позує своєму брату художнику.

«Люди в селі були гарні, і коли Федір приїздив, то писав натуру з «жаром», самозахоплено. Особливо любив писати Мар’яну, яка називала його «маляром»*. Згодом і свою доньку художник назве ім’ям рідної сестри.

Картина вражає майстерно узагальнюючим образом сяючої дівчинки на повний зріст, серед зелені та квітів. Етюдною жвавістю живописець зупиняє швидкоплинну мить літнього ранку.

Е. Мане 1832-1883 Троянди в фужері.1882.

Лазурний колір неба з грайливими сонячними відблисками панує у вільній сукні, що підкреслює тендітність дитини, а її вохриста усміхнена голівка в контражурі з розпущеним русявим волоссям у білому капелюшку, ніби накрите хмаринкою сонце, сповнена радістю прохолоди. Навколо дівчинки – трохи «стомлені», липневі кущі та помаранчеві лілії-півні, присутні також в суворому профільному портреті матері художника, Прасковії Кричевської.

Уникаючи зайвої декоративності, автор будує композицію на контрастах світлого і темного з багатими відтінками, залишає враження величного та яскравого, завдяки вертикальному формату й імпресіоністичній манері, за своєю «крихкістю» тотожній «Трояндам у фужері» (1882) Е. Мане. Пізніше, у 1910 р. в Алупці, Василь Кричевський напише «свої» троянди в склянці, де насичена гама квітів «тримається» на прозорих градаціях спектральних кольорів. У той час, на перетині століть з’являються й такі хрестоматійні твори, як: «Діти» та «Портрет Міки Морозова», написані в холодних і теплих тонах В.О. Сєровим, учителем Федора в Московському училищі. Різні митці, різних культур, кожний з яких втілив своє бачення та психологічний образ дітей.

Кричевський В.1872-1952 Троянди. 1910

Відтінки лазурної блакиті в картині Кричевського гармонійно поєднуються та наповнюють інші кольори, які заспокоюють, провокують, підкреслюють жіночність. Сама по собі лазур має багату гаму – від ніжно блакитного до насиченого синього та бузкового, вона близька до бірюзового або до аквамаринового кольору. Її відтінками стали берлінська, турецька, єгипетська сині, адріатична блакитна та морської хвилі. Лазур приваблива, залишає яскраве враження як і вогненно червоні барви, але вони більш категоричні. Лазур дарує спокій і схиляє до споглядання. Дівчинка на картині ніби символізує безтурботне життя, намагається бути дорослішою, в капелюшку, намисті, темний колір яких перегукується з модними черевичками, а в руці тримає пір’ячка павича, що підкреслюють тонку натуру.

У Ворожбі шанували родину Кричевських, «пани з панів, завжди за руку віталися»*, особливо братів-художників Василя та Федора. «Ворожба – це дуже інтелігентне село»*, а ще воно було «…велике село: дві церкви, щодня – базар. Цегляні крамниці і пошта. Від повітового міста Сум віддалене на 20 верст. Зв’язок – на підводах»*. До речі, тамтешній Свято- Преображенський собор розписував Василь Кричевський в розробленому ним стилі українського модерну. «Брати ставили вистави, в яких брали участь агроном, акцизний чиновник… Декорації малював Федір, а потім Микола і Василь; а за музику був оркестр стражників з Лебедина. Вистави влаштовувалися з благодійною метою»*.

Ранній твір Федора Кричевського «Дівчинка у блакитному» нагадує про безхмарне тепле літо, прозорі крильця метеликів і про чудових блакитних пташок танагра-медососи. Дає можливість втекти в мрію з повсякденних сірих буднів.

Раніше ми писали: Графіка Георгія Нарбута в зібранні Сумського художнього музею ім. Н.Онацького

*Борис Кричевський «З історії роду Кричевських». Листи Марусі і Варі. Хроніка 2000. 1997 С.239-256

Ахтырская Богоматерь ХVIII в.

Он представляет своеобразную иллюстрацию Богородичного канона, который читают на страстной неделе перед Пасхой. Одновременно отражены первая и последняя недели Великого поста, ибо на первой церковь отмечает установленный на седьмом Вселенском соборе день Торжества Православия, символом которого является двуглавый орел, (герб, возникший еще в Византии), а последняя – страстная, изображает само Распятие, перед которым предстоит Дева Мария. Подобный богородичный извод характерен и для других икон подобного типа, одной из которых является «Самарская Божья Матерь». В 1808 году икону привезли запорожские казаки с востока в Самарский Пустынно-Николаевский монастырь, расположенный недалеко от г. Новомосковска, и установили Ее в военной церкви Коша Запорожского. Впервые этот образ, находящийся в Николаевской церкви деревни Новый Кайдак и также почитающийся как чудотворный, упоминается в 1736 г.

Иконография происходит от пророчеств о Ее особенной «уготованости» и «очищенности» от «чрева матери», переданных сирийским богословом ІV в. Ефремом Сириным. Эти предвидения легли в основу композиции слобожанского образа с идеей о начале и конце («альфе и омеге») земного бытия Сына Божьего, непосредственным свидетелем рождения которого была Дева Мария.

Ахтырская Богоматерь ХIХ в.

В прадавние времена к престолу – священному месту храма, который символизировал представление о смерти Христа и Его царской славе – церковнослужители выносили икону Богоматери и деревянный крест с Распятием. Присутствие образа Божьей Матери у трапезы, где происходит освящение Святых Даров в Тело и Кровь Христа, имело глубокое содержание, постоянно напоминало об истинном воплощении Бога и молитвы перед Ним Его Матери  за все человечество. Пророк Исайя в своей книге утверждает, что Мария является пророчицей своего жизненного пути – ибо «Дух Господа сошел на Нее и сила Вышнего осенила Ее» (Ис. 8, 1–4).

Задолго до чудодейственного явления иконы «Богоматери Ахтырской» в тот самый день ( 2 июля) состоялись другие известные события. Так в 458 г. святитель Геннадий перенес «чесную ризу Богоматери» во Влахернский храм ( г. Константинополь), в этот же день были явлены чудотворные образы Феодотьевской (1487 г.) и Пожайской (1674 г.) икон Божьей Матери.

Несмотря на то, что образ Ахтырской Богоматери явился значительно позже – своей чудодейственной силой исцеления людей он получил большое признание и любовь верующих.

По одной из версий эта икона как «дорожная» была завезена на Сумщину военными и среди украинского казачества и гусар Ахтырского полка была особенно почитаема. На военных штандартах она была рядом с образом Спасителя. Из истории известно, что Ахтырка была основана в 1641 г. царем Алексеем Михайловичем, до того она принадлежала Польше и крымским татарам. Данная канонизирована во время Елизаветы Петровны. Тогда в Ахтырке стоял один из пяти слободских полков. Военными и гражданскими делами руководили полковники и старшины, имеющие свою канцелярию. А по делам духовенства ахтырские храмы принадлежали Белгородскому епархиальному управлению.

Ахтырская Богоматерь
Мастерская М. Охраменка 1850-е

В начале ХVІІІ в. в Ахтырке была старая деревянная церковь Покровы Пресвятой Богородицы, в которой служил священник отец Даниил (Полянский) – «муж благоговейный, простой, кроткий и благочестивой жизни». Именно ему довелось стать свидетелем обретения чудотворного образа. Летописи свидетельствуют, что во дворе, заросшем густой травой и дикой ромашкой, во время косьбы он увидел икону, от которой шел яркий свет, и священник «… сотворив на себе крестное знамение, начал читать пришедший ему на память кондак празднеству Рождества Богородицы». Затем он занес икону в дом, а через три года это же сияние повторилось, после чего отец Даниил отнес икону в церковь.

Иконой лечили людей от множества различных болезней, особенно помогала от лихорадки. Она является покровительницей сирот, к ней обращались государственные мужи. По приказу императрицы было записано и проверено 324 случая исцеления людей от тяжких болезней, после чего в 1751 г. Святейший Синод признал икону «Ахтырской Богоматери» чудотворной.

В 1744 г. Ахтырку посетила сама Елизавета Петровна с графиней Марфой Шуваловой специально для того, чтобы почтить образ, радуясь Божьей милости, что икона явилась именно в час ее правления. В благодарность она решила построить храм и «…благоволила жертвовать от своих царских щедрот 2000 рублей». И по инициативе ахтырского полковника Федора Каченовского с «величайшего соизволения» в апреле 1753 г. был заложен Свято-Покровский собор по проекту русского зодчего Д.В. Ухтомского, а открытие и освящение храма произошло в июле 1768 г. белгородским епископом Порфирием (Крайским).

Величественный белокаменный храм. Его правый алтарь посвящен Ахтырскому чудотворному образу Богоматери, левый – во имя Свв. Захария и Елизаветы (родителей Иоанна Крестителя). Свято-Покровский собор является одним из лучших примеров отечественного барокко. На его алтарь графами Шереметьевыми, Паниными и Чернышовыми были сделаны большие пожертвования. Тогда же С.Б. Шереметьев подарил собору новую икону Ахтырской Богоматери с мощами святых в серебряной с позолотой ризе, украшенной драгоценными камнями, которая в 1917 г. была похищена большевиками, а собор на долгие годы превратился в склад. Сама же чудотворная икона была вывезена еще в 1903 г. в Санкт-Петербург.

Ахтырская Богоматерь Конец ХIХ в.

Как-то во сне Богородица попросила священника: «… омый мя и приодей мя ризой”, после чего в 1743 г. икона была «одета» в чеканный барочный оклад с нимбом и короной. Традиция окладов с короной ведет к ХVІ в. и связана с распространением золотно-чеканного ремесла. К этому же времени относятся и рельефно-левкасные иконы, имитирующие оклады, которые имели глубокий смисл, связанный с библейским понятим духовных миров – горнего и дольнего (уникальные образцы хранятся в Сумском музее). Этот же образ был распространен и на дукачах, которые носили представители зажиточного сословия Гетьманщины и Правобережной Украины. На западноевропейское влияние в православной иконописи в своих воспоминаниях указывает сирийский путешественник ХVІІ в. Паоло Алепский о казацких мастерах, которые использовали: „…красоты живописи лиц и цвета одежд от франкских и ляшских живописцев-художников и теперь пишут православные образы, будучи обученными и искусными”. В Украине особенно популярной была Библия Пискатора, изданная в 1650 г. в Амстердаме. С этого времени украинские иконописцы в изображении святых все чаше обращаются к указанному изданию и к западноевропейской гравюре на библейские темы. Появляются барочные картуши, византийский канон уступает трёхмерным реалистическим изображениям, на нимбах часто встречается растительный орнамент, или, как в католических изображениях – сияние, где цвет обретает декоративность, а чувства становятся драматичнее.

В сер. 1760-х гг. в Ахтырку был приглашен известный харьковский живописец и педагог Иван Саблуков (1735-1777), воспитаник Петербугской Академии художеств. Для Покровского собора он написал много икон, там же он организоал иконописную мастерскую. Среди его учеников значится и наш земляк, известный архитектор Петр Ярославский. Можно предположить, что Саблуков и его ученики не обошли своим вниманием и образ Ахтырской Богоматери, который во ІІ-й пол. ХVІІІ обрел художественно- профессиональные черты.

История оставила несколько имен мастеров, отмеченных этим образом. Из летописей – первым иконописцем, кто видел чудотворную икону и по просьбе священника должен был ее обновить был Иван Богомаз (распространенный псевдоним украинских иконописцев-богомазов). В 1753 г. один из списков писал художник Иван Грек.

Ахтырская Богоматерь 1768 г.

В Сумском художественном музее хранится несколько икон, одна из них датирована 1768 г. с надписью: „…а писа иконописец Михаил Иванов сын Денисов”. Народной поэтичностью наполненный другой список с характерным полесским орнаментом (1838). В конце ХІХ в. это изображение выгравировал Л. Серяков (журнал «Русский паломник», 1887р.). Множество подобных образов сохранилось на Сиверщине. В Черниговском художественном музее среди нескольких списков хранится типовая икона, происходящая из мастерской Михаила Охраменка, датированная 1857 г., с которой в конце ХІХ – нач. ХХ были распространены хромолитографии. Ахтырскую Богородицу писали в русских городах Мстере, Палехе и Холуе, где производство икон было поставлено на поток, а популярностью пользовались так называемые „краснушки” (с преобладанием киновари), в которых одной графьёй с нарушением всех пропорций и правил, но искренне, от души нарисованы простые девчата с косами перед условным распятием. Множество списков происходит из слобожанской территории Сумщины – Харьковщины и Белгородщины. В селе Борисовка (на границе с Велико-Писаревским районом Сумской области) существовал центр народных ремесел с развитием иконописания, основанный в ХVІІІ ст. графом Б. П. Шереметєвим.

Списки с Ахтырской иконы находятся в православных церквах разных стран мира, в том числе в США и Канаде. В 1994 г. Харьковским митрополитом Никодимом в Ахтырский собор торжественно была передана одна из таких икон, привезенная из северной Америки в барочном серебряном окладе.

На иконе Богородица пребывает в постоянной молитве и представлявляет глубокое смиренне и полную покорность Божьей воле. Согласно Иоанну Домаскину Пречистая Дева Мария зачала в себе древо жизни – Христа и принесла миру Спасителя, благодаря чему был уничтожен грех первых людей. Наша икона появилась намного позже Византийских и Афонских образов, но по своим изобразительно-выразительным особенностям, передаче внутреннего молитвенного состояния не уступает известным Богородичным творениям. В ней прочитывается Симеоново пророчество: „… и оружие пройдет душу Ея” (Лук. 2, 35). Сакральный символ Ахтырской Богоматери как молитвенницы перед Богом за весь человеческий род и образ Покрова, в честь которой назван храм в Ахтырке, имеют общую духовную принадлежность к типу Агиосоритиссы (Заступницы).

Ахтырская Богоматерь.
Старообрядческая ХIХ в.

С ХІІ в. образы Покрова Богородицы получают особенное распространение в Киевской Руси: строятся храмы, монастыри, появляются иконы, а также гимнографические и литургические тексты. В это же время сложилась иконография Богородицы молитвенницы в иконах с образом распятия и в Деисусах (с лат. – молитва). Автором акафиста Ахтырской Богородицы был А.Ф. Ковалевский (ХІХ ст.), судьба которого связана с Харьковом (его прадед был исцелен от тяжелой болезни благодаря Ахтырской иконе).

Композиционно-цветовой строй произведения изображает православное Распятие на Голгофе, на том самом месте, где погребен ветхозаветный Адам. Ступни Христа не скрещены и прибиты на одном гвозде (католическая интерпретация), Его фигура как бы стоит на восьмиконечном кресте (число символизирует бесконечность) в терновом венце на фоне светлого пейзажа, а пригвожденными руками «обнимая» весь мир. Именно этот извод был особенно распространен на Слобожанщине. Встречаются изображения реалистически-пространственные, условно освещенные и символизируют надежду на нетварный фаворский свет. В богословии Христос соотносится с Солнцем, от котрого исходит свет правды. Старая классическая схема Византийского аналога Распятия уступает новым взглядам в трактовке образа, согласно эстетическим требованиям времени.

Ахтырская Богоматерь Конец ХIХ в.

В нашей иконе доминирует мариологическая символика, которая отвечает священным литургическим текстам о храме в душе, спасении и вечной славе. Темный лик Богоматери подчеркивал отчужденность от суетной жизни, глубину переживаний. В иерархии цвета канонической иконы золото первенствовало, подчеркивало святость вечных ценностей, красный мафорий с золотым обрамлением на плечах Девы Марии – символ жизни („…рясны златами одеяна и преиспрещрена” (Пс.44), вскоре покроет Её голову навсегда. Зеленый далматик указывает на молодость, весеннее цветение, именно весной празднуют Воскресение Христово, после долгого строгого поста, а синий на рукавах – духовность. Художник обращает внимание на земное и сакральное существование, наполненное особенным достоинством Отроковицы. Ее аскеза указывает на славу Христа и, в то же время – отчужденность от земного, что было характерным для глубоко верующего человека. В иконе, как и в акафисте, спокойное смирение органично сочетается с жертвенной радостью. Такие главные добродетели как смирение и покорность были особенно свойственны православному христианину.

На полях Ахтырской иконы, часто присутствуют святые, чьи имена носили заказчики (ктиторы, донаторы) иконы. Кроме привычной русской «плетенки» был распространен и барочный орнамент в виде золотых «картушей» на темном фоне, напоминающий аксельбанты на гусарских мундирах. Именно эти «картуши» на полях, орнаментированные золотом мафорий и поручи Марии, а также нимб и буквицы с титлами, придают иконе особенную торжественность. Восьмиконечные звездочки на плечах символизируют троическое Приснодевство Марии до рождения, в рождении и после рождения Сына Божьего Иисуса Христа.

В образе иконы «Ахтырской Божьей Матери», явленной на Сумщине, отражены лучшие традиции иконописания украинского барокко, классицизма и народного искусства, перед которым склоняются все верующие.

Ікона Явлення Августовської Божої Матері до реставрації

«У зоряному небі, як яскрава зірка засяяла».

Сумський художній музей ім. Н. Онацького протягом всього свого існування керується одним з християнських постулатів «врятуй та збережи» і робить все можливе для зберігання та реставрації мистецьких цінностей.

Так, багато років музей співпрацює з фахівцями реставраційної справи, насамперед з Національним науково-дослідним реставраційним центром України у Києві, його філією у Харкові, а також з Харківською академією дизайну та мистецтв. Саме в цьому закладі, на кафедрі реставрації було виконано одне з останніх і досить складних завдань – відновлення зшитого з трьох частин полотна без підрамника, напіврозірваного, дуже забрудненого, вкритого пліснявою, з чисельними подряпинами та кракелюрами.

Чудом уцілілий твір, який довгий час зберігався у неналежних умовах, надійшов до музею у 2006 р. Протягом трьох років фахівці Харківської академії працювали над поверненням цьому твору первинного стану. Під час реставрації виявилось, що зображення, в якому йдеться про події Першої світової війни є образом Божої Матері Августовської, а саме – іконою, написаною на честь явлення її у 1914 р. воїнам перед битвою під містом Августов Сувальської губернії (нині територія східної Польщі, Бєлостоцьке воєводство).

За переказами

У вересні, напередодні боїв на Північно-Західному фронті, Гатчинський та Царскосельский кирасирський лейб-гвардейські полки йшли до місця боїв. Розташувавшись у наметовому містечку пізнього вечора, солдати побачили у зоряному небі, на тлі білого хреста, на повний зріст Богоматір серед хмар. Правиця її вказувала на Захід – «…десницею Своею им путь на запад указующую и к битве с супостатом призывающую». Вражені побаченим, вони стали на коліна у молитві. Священнодійство тривало понад сорок хвилин. А невдовзі, після цієї події в Августовських лісах відбулась битва, яка закінчилась великою перемогою. У тому важкому бою жоден з воїнів – свідків явлення Богородиці не загинув.

Икона Явлення Августовської Божої Матері

На честь цієї події наприкінці 1915 р. з’явилось перше датоване зображення святого образу за благословенням митрополита Макарія, а в березні наступного року ікона була ухвалена для молитви Святійшим Синодом православної церкви. На одному з перших списків зазначалось понад п’ятдесяти прізвищ чоловіків, учасників того бою.

Велика кількість подібних ікон була написана лише за два роки до революції. За наказом Миколи ІІ вони були поширені і видавались друком в листівках, плакатах та на сувенірній продукції, насамперед на великодніх яйцях, що ілюстрували чудесне явлення Божої Матері у Першу світову війну, за такими назвами, як: «Августовська Перемога», «Свіча Августовська», «Божа Матір Августовська», «Явлення Августовської Божої Матері російським воїнам». Проте, після революції списки з цього образу масово знищувались більшовиками і довгий час перебували в забутті.

І лише в квітні 2008 р. церква внесла ікону в офіційний місяцеслів святкування у день православного новоліття –
14 вересня

Існує п’ять основних ізводів ікони. Один з них – у Сумському художньому музеї, написаний за часи Першої світової війни невідомим самодіяльним художником на теренах Сумщини (походить з с. Ярове Кролевецького р-ну).

Рідкісним явищем є напис, що свідчить про пожертву, – це прізвища шести жінок, коштом яких був створений даний образ. Таким чином жінки завдячували Богородицю за заступництво перед важкими земними випробовуваннями їхніх чоловіків у цій війні. Композиція твору умовно розкриває два Світи – Небесний та Земний. Дві третини полотна займає Богоматір з Христом-Отроком, яка стоїть серед сегментів білих хмар в оточені золотих зірок. Правиця Христа у благословляючому жесті, в лівій руці закритий сувій з кодексом божих заповідей. Внизу, перед святим образом, на колінах – воїни у молитві, перед ними – дорога, обабіч якої густий ялиновий ліс. Подібні твори, що свідчать про участь багатьох наших співвітчизників у тій жахливій і несправедливій війні, де Матір Божа

Фрагмент з написом на іконі

«не мале військо, а всіх людей нашх на битву за Віру та Вітчизну піднімає», часто зустрічаються на теренах Слобожанщини.

Богородиця (за типом зображення Одигитрія) вказує на доленосний шлях людей. Саме в молитві до Бога вони звертаються у важкі години життя («отчаявшимся надежду подающая и верным в бранех помогающая»), але разом з сюжетною лінією в іконі домінує маріологічна символіка, що відповідає священним літургійним текстам про храм в душі, спасіння і вічну славу. Композиційна узагальненість постаті Марії на тлі білих хмар з абрисами хреста надає значущості і величі образу, який ототожнюється з Матір’ю-Церквою і є «Дому Своему щит и ограждение».

Порушення пропорцій (з акцентом на руки), в подібних іконах-картинах для митців-богомазів було звичайним явищем, але писались вони щиро і переконливо. Художник також уникає і канонічності лику Богородиці, оспівуючи звичайну жіночу красу та підкреслюючи особливий духовний вираз обличчя. Рожевий мафорій та довгий білий хітон, немов колона, прикрашають Богоматір: „…рясны златыми одеяна и преиспещрена” (Пс.44). Автор звертає увагу на земне і духовне існування образу, сповненого особливої гідності.

Р.І. Бах Літо. 1860

Науковці музею визначили його як твір невідомого російського скульптора ХІХ ст. як портрет невідомої. Сумно дивитись на красиву річ без автора у музеї як в науковій установі, де експонати зберігаються, вивчаються та досліджуються.

У підручниках з культури та мистецтва за радянські часи автори подібних творів завжди замовчувалися, про них можна було довідатися із скупої інформації в словнику Брокгауза та Ефрона. А ідейний зміст цих творів був з так званим буржуазним відтінком, тому й атрибутувати їх було дуже складно.

Стосовно автора погруддя були різні припущення, науковці зверталися й до фахівців з провідних російських музеїв, але безперечних доказів ніхто не надавав.

А нещодавно, завдяки більш відкритій інформації вдалось встановити скульптора твору з колекції музею.

Так, серед численних предметів, які у різні часи вироблялися на чавунно-ливарному заводі в Каслі (Челябінської області), виявилась і наша «красуня», відлита наприкінці ХІХ ст. з мармурової моделі скульптура  німецького походження Баха Романа Івановича (1819, Рига-1903, Петербург) – батько п’ятьох відомих художників, скульпторів та архітекторів.

Р.І. Бах Літо. 1860

Р.І. Бах Весна

Роман Іванович випускник Російської Академії мистецтв, його вчителями були академіки П.П. Уткін та І.П. Віталі. Бах робив портрети історичних діячів, алегоричні та релігійні композиції, а працював директором та головним художником на бронзоливарній фабриці Р. Я. Кохуна та торгівельній фірми «Нікольса і Плінке» в С.-Петербурзі за спеціалізацією в галузі пластики малих форм і декоративно-ужиткового мистецтва.

У 1860 р. Бах Р.І. виконав дві вишукані парні жіночі образи-алегорії «Весна» і «Літо», остання зберігається в Сумському музеї. Ці твори за стилістичними ознаками представляють академічне мистецтво, яке особливо цінувалося у культурно-художньому світі.

Жан-Батист Крпо Flora.1873

Пізніше, у 1879 р. Микола Романович, повторив образ «Весни» з композиції батька. Взагалі, академічні митці часто звертались до відтворення жіночої краси, яка асоціювалася з квіткою, тому й назви були відповідними. Серед скульптурних зразків французького мистецтва 2-ї пол. ХІХ ст. в музеї зберігається «Флора» Жана-Батиста Карпо.

Усі його значні роботи були збережені сином та передані до музею Академії Мистецтв.

На Каслинському чавунно-ливарному заводі, заснованому в 1747 р., виробляли більш дешевий сплав чавун, який складався з заліза та високого вмісту вуглю. Саме з цього сплаву робили кабінетну скульптуру, архітектурні деталі, речі з декоративно-ужиткового мистецтва (каміни, свічники, посуд, номерні знаки для будинків, чавунні вази, художні корпуси для годинників, рамки для фотографій, попільнички).

Крім творів провідних російських скульпторів, Каслі випускав речі за моделями відомих європейських скульпторів, а також за зразками Берлінського ливарного заводу.

Р.І. Бах Літо. 1860 в експозиції Сумського музею

Власну популярність отримала й кабінетна скульптура Мефістофеля (експонується в музеї) та Дон Кіхота з книгою (є в Охтирському краєзнавчому музеї) француза Жоржа Готьє (1811-1872). Звісно, що це виробництво цінується менше через малу пластичність і здатність до крихкості при навантаженні. У промисловості чавун використовують як сировину для отримання сталі.

Таким чином, ще один витвір мистецтва Сумського художнього музею ім. Никанора Онацького, а саме мармурове алегоричне погруддя «Літо» (1860) Р.І. Баха  отримало свого автора, справжню назву та дату створення.

Раніше в матеріалі «Вуаль в мармурі» ми показали багато фото прекрасних робіт в мармурі італійських скульпторів.

Художню освіту живописець опановував з 1890 р. в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, з якого його кілька разів звільняли, і лише у 1917 р. Машков отримав диплом зі званням класного художника. Також він вивчав мистецтво у Третьяковській галереї та музеях Європи і завдяки самовдосконаленню та наполегливій роботі виробив свій особливий стиль.

На початку ХХ ст. у Москві митець відкрив приватну художню студію, через яку,закілька років її існування, пройшло майже три тисячі слухачів. В студії викладали його друзі, провідні художники: П. Кончаловський, Н. Гончарова та М. Ларионов, а у 1910 р. разом з ними, Машков створив славнозвісне мистецьке угруповання «Бубновий валет», головне завдання якого полягало у ствердженні матеріальності світу та «розповсюдження сучасного розуміння з питань образотворчого мистецтва».

Саме щедрість та мажорність палітри Машкова у натюрмортних композиціях були співзвучні програмі цього творчого об’єднання. Мистецтво Иллі Машкова було високо оцінено західноєвропейською критикою.

Серед інших натюрмортів художника у музеї зберігаються «Бузок» та «Натюрморт з розрізаним кавуном», останній датований 1937 роком. Якщо перший твір відрізняється фактурністю і насиченою тональністю, то другий – зі стиглими ягодами та фруктами на темному фоні – внутрішньою напруженістю. Квіткові натюрморти

Машков полюбляв складати самостійно і багато їх писав, надаючи перевагу трояндам, макам, гвоздикам та бузку, відтворюючи особливу енергією життя, завдяки багатоманітній кольоровій гамі.

Настрій літнього дня передає імпресіоністична палітра, наповнена сонячними відблисками та рельєфами, в жанровій картині «Дівчинка у парку» (1924), де головною домінантою є загоріла, в бузковому купальнику дівчинка з косами, яка сидить на табуреті серед затишку тонально різноманітної зелені крон дерев та трави.

Раніше ми писали: В Сумах выставка на миллион долларов

З середини 1930-х років Ілля Машков часто відвідує свою «малу» батьківщину, а саме станицю Михайлівську, що на Дону, де було написане панорамне полотно з весняним міським краєвидом з зображенням майдану та церкви з яскраво-зеленими банями. Ранковий сонячний настрій майстерно вирішується завдяки передачі простору та повітряній перспективі.

Живописну колекцію Машкова в збірці музею доповнюють рідкісні натурні малюнки, де відчутний талант не лише рисувальника, а й портретиста, який майстерною передає психологічний стан моделей. Останні були придбанні безпосередньо, музейними співробітниками у вдови художника.

Твори Іллі Машкова, спадщина якого увійшла до золотої скарбниці світового мистецтва, є гордістю музею.

Профільний силует Володимира Замирайла.

В зібранні Сумського художнього музею зберігаються сім творів, які надійшли у 1980-і роки від його сина, відомого сценографа, народного художника України, лауреата Національної премії Т. Шевченка Данила Нарбута. Це окремі дитячі ілюстрації 1909, 1911 і 1917 років – „Теремок. Мизгир”, „Царство іграшок”, „Українська абетка”, а також профільний силует Володимира Замирайла, які були створені в кращі роки життя художника.

Народився майбутній художник на хуторі Нарбутівка (Глухівській повіт), у родовому маєтку. Там, у красивому пейзажному оточенні народжувалась і виростала велика родина Нарбутів, яка жила в кількох старовинних палацах з живописними краєвидами. Саме враження, що склались з дитинства, лягли в основу багатьох його творів.

В десятирічному віці Георгія було зараховано до Глухівської гімназії. До цього часу він вже міг читати та писати „красивим каліграфічним почерком”, багато малював, знав всі жанри і види образотворчого мистецтва.

З 1906 р. Г.І. Нарбут їде навчатись до Петербурзького університету, там же знайомиться з видатним російським художником-ілюстратором дитячих казок І.Я. Білібіним, який був у нього першим вчителем на шляху професійного оволодіння книжковою ілюстрацією. Згодом Нарбута приймають до творчого угрупування „Світ мистецтва”.

Раніше ми писали: Братья Нарбуты. На раздорожьи двух культур

Одним з ранніх творів є ілюстрація до казки „Мизгир” (1909), що найбільш пов’язана з емоціями та споминами дитинства. Творча доля митця була досить насичена. В тому ж 1909 році він їде в Мюнхен „копіювати Дюрера”. На батьківщині Лускунчика художник задумав створити серію книг, де головними героями стали іграшки.

ілюстрація до казки „Мизгир”

Вам уклін.

Барабанщик.

На плацу.

В Сумському музеї зберігається три ілюстрації, у яких автор використовує весь арсенал військових атрибутів, які свідчать про глибокі знання історії, та предметів, що розкривають тему творів. Георгій Нарбут був неперевершеним майстром портретного силуету в класичному трактуванні. В колекції музею зберігається один з таких творів – портрет художника-графіка В.Д. Замирайла (1916).

Кілька років митець працював над „Українською абеткою”. Серед найбільш вдалих – два аркуша з літерами „О” та „С”. В цих роботах художник створює свій неповторний стиль з характерною округлістю форм, точною лінією, яка вимальовує польові квіти та рослини, що складаються в чудовий вінок.

Раніше ми писали про безсмертну «Енеїду», яку теж ілюстрував Г.І. Нарбут, в матеріалі: Як давньоруська мова стала українською?

Всі твори невід’ємно внутрішньо пов’язані з „малою батьківщиною” завдяки яскравим спогадам про дитинство. Художник часто згадував Глухів і місце свого народження, яке відвідував майже щорічно. Г.І. Нарбут творив не тільки в українському дусі, але і говорив українською мовою, вивчав та розробляв давні родові герби, орнаменти, в далекому 1918 р. був автором перших українських гривень, викладав в Українській академії мистецтв та дбав про світле майбутнє національної культури.

Поряд з образами Ісуса Христа та Богородиці в музейній колекції ікон чільне місце займає Св. Миколай Чудотворець. Майже тридцять творів різних стилістичних напрямів –барокові, академічні, традиційні монастирські або старообрядці та народні – дають уявлення про розвиток вітчизняних іконописних шкіл ХVІІІ– поч. ХХ ст.

Ім’я великого чудотворця часто зустрічається в українській топоніміці та назвах храмів. Іконографія святителя була сформована за візантійських часів і своє завершення отримала в Київській Русі. Перші зображення з’явились з середини XI ст. у фресках Святої Софії Київської. Один з класичних зразків (на повний зріст) був відтворений у фресці Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві на початку ХІІ ст.

З того часу було зроблено багато списків з образом святителя, які відрізняються індивідуальними художніми особливостями. В музеї представлені всі існуючі іконографічні типи: «Св. Миколай «весняний», «Св.Миколай «зимовий», «Св. Миколай «відворотній», «Св. Миколай «мокрий», «Св. Миколай Можайський» та ін. Це – поясні та на повний зріст з закритим (або відкритим) Євангелієм, з мечем і храмом, житійні, а також багаточастинні образи з Ісусом Христом, Богородицею та іншими святими.

Найстаріша в збірці козацька ікона ХVІІІ ст. доби українського бароко походить з Київського Софійського чоловічого монастиря, де «Св. Миколай «мокрий» у яскраво-квітчастій фелоні вписаний в овал із золоченими картушними елементами на насиченому кіноварному тлі. Зображення Ісуса Христа з Євангелієм та Богоматері з омофором, які благословляють Миколая, нагадують про Перший Вселенський Собор (325 р.), де святитель викрив єретика Арія, за що був позбавлений сану та кинутий за грати. Легенда Св. Миколи «мокрого» пов’язана з чудовим врятуванням у Дніпрі немовляти, якого вважали загиблим і знайденого у храмі під іконою святого. Саме цей образ в Україні був одним з найшанованіших.

Св. Миколай Чудотворець. ХVІІІ. Україна

Св. Миколай Чудотворець. 1851 Сіверщина.

До українських зразків 1 пол. ХІХ ст. належить ікона святого Миколая («весняного») у світлій фелоні зі складним бароковим декоративно-рослинним левкасним рельєфом. Подібні мотиви іконописці брали, насамперед, з архієрейського парчового одягу священнослужителів, сааме різьблення по левкасу мало замінити карбовані шати. Цей образ є протографом з відомої Слобожанської ікони ХVІІ ст., яка зберігається в Києві, у Національному художньому музеї і походить з Лебединської церкви. Святий суворий та стриманий з благословляючою десницею, в лівій руці, під білим омофором – закрите Євангеліє, саме цей елемент підкреслює священне значення книги, завжди присутньої в олтарі храмів.

Св. Миколай Чудотворець. 2 пол. ХІХ ст.

Св. Миколай Чудотворець відворотний. 1 пол. ХІХ ст. с. Вєтка Білорусь

Особливою яскравістю вирізняються ікони, створені з застосуванням золота та кіноварі, які були поширені у старообрядців Нев’янська (Росія), а також на Сіверщині (Чернігів), в селі Вєтка на Гомельщині та у липован (південь України, Молдова). Рідкісне оплічне зображення Св. Миколая, так званого «відворотного», з великими очима, які дивляться вбік. Такий ізвод виник у кінці XVIII ст. і був також поширений серед старообрядців Вєтковського монастиря (Білорусь). Десниця святого не лише благословляє, а й попереджає та відвертає.

Св. Миколай Чудотворець з житієм. 1пол. ХІХ ст.

Св. Миколай Чудотворець з житієм. 1пол. ХІХ ст.

Св. Миколай Мирлікійський Чудотворець. За ескізами В. Васнецова. 1880

Окрасою колекції є дві житійні ікони ХІХ ст. з образом Св.Миколая Чудотворця з розкритим Євангелієм від Луки (VI, 17-19), з фрагментом тексту, який читають на літургійній службі під час вшанування святителя. Саме його життя було яскравим зразком великого благочестя. В сюжетних клеймах йдеться про численні доброчинності Св. Миколая. Одна з житійних ікон має дванадцять клейм, інша – тридцять два. Ці багатофігурні композиції розповідають про народження, хрещення, навчання, посвята до священнослужителів і численні добродійні справи, а також його упокоєння та перенесення мощів з Мир Лікійських до Бар (одне з головних свят православної церкви). Традиційні зображення виконані вишуканою лінією у поліхромній гамі і є характерними для вітчизняних іконописних шкіл.

До сіверських святинь належить різьбяна акафістна ікона з врізаним написом «Радуйся, Никола Великий Чудотворце», з ініціалами та датою 1851, яка створена на зразок типових парсунних портретів. Святого зображено з трикирієм під час молитви на повнийзріст.

Св. Миколай («зимовий») в архієрейській митрі представлений в латунному окладі. Саме такі типові штамповані підокладниці з образом святителя, з’явились в православному іконописі з середині ХІХ ст. і розповсюджувались церквою через торгівельні іконописні лавки.
В академічній іконі суворий та стриманий образ святого Миколая на повний зріст подано на тлі складного хрещатого тиснення на металевій дошці за ескізами видатного російського художника В. Васнєцова, який писав святі образи для Володимирського собору в Києві у 1880-х роках. Прообразом подібних ізводів на повний зріст були відомі іконописні зображення Миколая Зарайського та Можайського з мечем та з макетом церкви (або книгою). В авторській іконі Св. Миколай правицею благословляє, в лівій тримає Євангеліє як головний атрибут духовного вчення та захисту. Експозицію виставки доповнюють вишукані твори зі срібла, виконані у складних техніках скані, зерні і емалі – це карбований оклад до образу Св. Миколая та дві вінчальні ікони-підокладниці – Ісуса Христа та Богородиці, а також козацький пояс та Кролевецький «богуславський» рушник, що також належать до ХІХ — початку ХХ ст.

Н.Онацький. Автопортрет. 1919

Ім’я Никанора Харитоновича Онацького (1875-1937)– художника, поета, педагога, фундатора Сумського художнього музею, а також його роль та місце в історії української культури першої третини ХХ століття до недавнього часу залишалися поза увагою істориків і мистецтвознавців. У 1930-х рр. було вилучено та знищено архівні матеріали, пов’язані з його ім’ям, накладено табу на всю його багатогранну діяльність. Мистецький доробок і педагогічна праця, організація музейної справи і участь у громадському житті Сумщини, наукові розробки колекцій музею та археологічні дослідження краю – все це тривалий час не могло бути документально простеженим і введеним до наукового обігу.

Перші публікації про Никанора Онацького почали з’являтися в різних українських часописах після його офіційної реабілітації в 1956 р. але автори матеріалів на той час ще не мали можливості створити реальну хронологію його життя і діяльності.

З відкриттям архівів колишнього КДБ на початку 1990-х рр. стало відомо, наприклад, що Никанора Онацького розстріляли 23 листопада 1937 р. у Полтаві, тоді як у попередніх публікаціях значилось, що він «помер у таборах 1940 року». Саме з вивчення „Справи Онацького”, яка зберігається в СБУ Полтави, музейні науковці почали розробку матеріалів про життя і діяльність Никанора Онацького. Проте без документів з родинного архіву, який його дочка Наталія Никанорівна передала до Сумського музею наприкінці минулого століття, було б неможливо відтворити як біографію Н. Х. Онацького, так і історію Сумського художнього музею, що тісно пов’язана з трагічною долею його фундатора.

Народився Никанор Харитонович 9 січня 1875 року (за н.ст.) на хуторі Хоменкове Гадяцького повіту Полтавської губ. (тепер – село Московське Липоводолинського р-ну Сумської обл.) в багатодітній родині козака-хлібороба. Після закінчення народної, а потім Гадяцької повітової школи у 16 років він самостійно визначив свій майбутній життєвий шлях, метою якого було навчання, щоб стати художником. Спочатку кілька років поспіль працював на різних випадкових роботах, потім у 1899-му вступив до Московського Строганівського училища технічного малювання, але не закінчивши його, повернувся в Україну і вступив до Одеського художнього училища красних мистецтв. Одеська школа була провідною в Україні. За великі, грамотно виконані рисунки академічних постанов Онацький отримує високі перші бали.

Незважаючи на появу нових художніх течій, які важко прокладали свій шлях в Україні, у мистецтві початку ХХ ст. панував і новітній стиль модерн. На той час, коли Онацький приїздив до Одеси у 1900 р., мистецтво набувало нового дихання: в апогеї слави було об’єднання Південноросійських художників на чолі з К. Костанді. Тут творили і виставлялися відомі художники з Харкова, Києва, Москви, Петербурга, Вільно, Варшави. Серед них П. Левченко, С. Васильківський, М. Пимоненко, М. Мурашко, Л. Пастернак. Пізніше в Одесі з’явився «Салон В. Іздебського», який також сприяв духовному зростанню творчої молоді.

Н. Онацький. Насупилось. 1908

З дипломом професійного художника Онацький у 1905 р. продовжив навчання в Імператорській Петербурзькій Академії художеств в майстерні І.Ю. Рєпіна, що свідчило про його наміри одержати академічну освіту. Однак активне втручання молодого студента у політику під час першої російської революції 1905 р. змушує його припинити навчання і повернутись на батьківщину. В архіві музею серед інших оригінальних документів є свідоцтво Академії Художеств, видане учню Н. Онацькому в тому, що він направляється у відрядження по Росії для художніх робіт з натури, і Академія звертається з проханням до державних і громадських закладів не чинити перешкод Онацькому в його художній практиці. З цим документом він повернувся в Україну, і його подальша доля, до кінця 62-річного життя, була пов’язана з рідним краєм – Сумщиною, Харківщиною і Полтавщиною.

З цього часу культурно-мистецька та педагогічна діяльність митця поділяється на два періоди – лебединський (1906 – 1913) та сумський (1913 – 1933).

Н. Онацький. Мальви.1910

У невеликому повітовому місті Лебедині (колишня Харківська губ.) художник знайшов себе на педагогічній ниві. Так, у 1913 році на виставці дитячої творчості у Харкові Н. Онацького було відзначено за методику викладання; серед 38 гімназій з різних регіонів України і Росії, що брали участь у регіональній виставці, почесний відгук одержала тільки одна – Лебединська чоловіча гімназія. Після такого успіху Н. Онацького запросили  до Сумського кадетського корпусу та до реального училища на посаду вчителя малювання. У Лебедині він одруживсяз Надією Василівною Кривошеєвою, там же народилися  двоє з трьох його дітей Наталка (1910) та Андрій (1911). В цей період виходять перші публікації віршів у журналах та літературних альманахах «Рідний край», «Терновий вінок», «Українська муза». Там же Онацький очолює «Шевченківський гурток».

Мистецький доробок Никанора Онацького втілює кращі риси українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., розвиток якого йшов шляхом поглиблення та вдосконалення мови художніх образів. Значна частина його творчої спадщини зберігається в Сумському художньому музеї, крім того – у музеях Лебедина, Харкова, Луганська, Полтави, Канева, Чугуєва, а також приватних колекціях, і, загалом налічує понад триста творів станкового живопису і графіки, книжкових ілюстрацій, поштових листівок, орнаментальних замальовок. За життя Никанора Онацького до колекції музею не потрапила жодна з його картин – тож надходження творів репресованого художника стали можливими лише після його офіційної реабілітації, а то й пізніше: у 1970-1990 роки. Тоді до сумського музейного зібрання від родичів Онацького була передана його основна мистецька спадщина.

Н. Онацький Осінь. Алея. 1919

Після повернення на Сумщину художник поєднує викладання в Лебединському реальному училищі з творчою роботою. Разом з учнями та колегами Онацький подорожує повітами тодішньої Харківщини, відвідує маєтки Капністів, Аннєнкових, Хрущових, вивчає місця, пов’язані з перебуванням Тараса Шевченка на Сумщині.

Палкий шанувальник Кобзаря, він у 1911 році їде до Канева на п’ятдесяту річницю з дня смерті та перепоховання поета. Там, на Чернечій горі, знайомиться з І. О. Ядловським, який півстоліття охороняв священну могилу. Після цієї поїздки художник з особливим ліричним настроєм створює офорт «Хата біля Тарасової гори». Згодом цей твір тиражується на поштових листівках в Гадячі. А поетичний напис Онацького, який зберігається в книзі відгуків у Канівському музеї-заповіднику є своєрідною відповіддю палкого нащадка на „Заповіт”. Збереглось багато замальовок українських гір та живописних пейзажних мотивів з хатами, вітряками і мальвами, надиханими Чернечою горою і виконаними художником вже після тієї історичної подорожі.

Никанор Онацький – реаліст, який багато уваги приділяв рисунку, композиції. Водночас, вивчаючи природу, він намагався максимально передати мінливий настрій, як-от: тишу, захід сонця, яскраві промені вранці, легку димку втомленого дня, а також вітер, дощ. Художник зазнає впливу різноманітних стилів, насамперед символізму, що було органічним у пошуках власної образотворчої мови (наприклад, натюрморти з бузком  передано з особливою поетичністю). Його ваблять декоративні речі, насамперед сповнена гармонійної краси опішнянська кераміка, яку він збирав.

Н.Онацький. Автопортрет .1909

Серед невеликої портретної спадщини художника вирізняються його автопортрети. Один з перших і єдиний у живописному доробку Н. Онацького – „Автопортрет у кучмі” – написано 1909 р. Цей твір увібрав в себе характерні риси багатьох відомих людей тих часів, насамперед дух образу Тараса Шевченка, пам’ять про якого художник проніс крізь усе своє життя.

У 1910-х рр. з’являються пейзажі з динамічним мазком, де художник відмовляється від детального виписування предметів у просторі, в них обов’язково присутнє сонячне світло. Прикладом цього є етюди сільських вулиць та пасік, пейзажні мотиви з циганськими наметами та різноманітними криницями.

Двадцять наступних років (з 1913 по 1933) Никанор Онацький живе і працює у Сумах. Його подальша творча та педагогічна праця як-то: викладання історії мистецтва, живопис, малюнок в кадетському корпусі, гімназії воєнного відомства, інституті соціального виховання, педтехнікумі, трудшколі, на піхотних курсах і у створеній ним при музеї художній студії, поступово ставала підґрунтям для його наукової та громадської діяльності пов’язаною з мистецтвом. Тут у 1920 р. він створює і стає першим директором художньо-історичного музею.

Н. Онацький. Садиба Надаржинської. 1926

Життя, проведене у Сумах, було найбільш плідним. Художник часто відвідує Малу Павлівку («Павлівочка» так називав художник це село), де мешкали родичі його дружини Надії Василівни, котра походила з заможної родини поміщиків, там же з’явилась на світ і третя його дитина – Оксанка (1914).

Важливе значення мистецького спадку Н. Онацького полягає у тому, що в більшості своїх пейзажних робіт він відтворив тогочасний вигляд місць, архітектурних споруд, які були пов’язані з іменами славетних людей Сумщини. Все це збереглося у виразних акварелях із садибами Линтварьових та Кублицького, з каплицями та спорудами стародавніх часів, а також тими, що були збудовані коштом Харитоненків, Ліщинських, Хрущових та інших благодійників і меценатів. Це не тільки твори мистецтва, але й свідки історії. Так, в етюді «Садиба Надаржинської» (1926) зображено класицистичний архітектурний пейзаж, де урочистий настрій досягається завдяки вдало переданим рефлексам та вальорам.

Н.Онацький. Пасіка. 1936

Захоплення Онацького археологічними розвідками у групі з відомим дослідником Миколою Макаренком сприяло появі нових мотивів з панорамними степами, високими курганами з хрестами  або скіфськими бабами, які зберігають історію, пов’язану з похованням наших пращурів.

У 1929 р. Н. Онацький стає членом АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), яка ставила за мету «створити стиль героїчного реалізму». Поряд з роботами Ф. Кричевського, Г. Світлицького, І. Їжакевичем та інших митців, які входили до цього угруповання, творчість Н. Онацького набуває героїчно-алегоричного змісту. На тридцяті роки минулого століття припадає останній період творчості Никанора Онацького. Життєві обставини змушують його переїхати до Полтави, куди він їхав «… як у пастку…хоча друзі запрошували його до Харкова». У творчій спадщині

Н.Онацький. Дім у Полтаві. 1935

все більше з’являються осінні мотиви, часто-густо з поодинокими молодими берізками, які символічно відтворюють тривожний психологічний стан митця.

Художник багато часу віддає своєму дітищу – художньо-історичному музеєві у Сумах, директором якого його призначили 1 березня 1920 р. Наприкінці 1927р. вийшла друком брошура Н.Онацького «Сім років існування Сумського музею», значення якої тепер важко переоцінити. В 1931р. з’являються мистецтвознавчі дослідження про українське скло, порцеляну, Межигірський фаянс. Художник також входив і до письменницького угруповання «Плуг і молот», члени якого були репресовані. В родинному альбомі зберігся його останній олівцевий автопортрет, зроблений за гратами у 1935 р., в головному уборі в’язня. Зображено людину, сповненої горіння творчості, але стриманого розумом та волею. Це портрет літньої людини, яку через два роки, пізньої холодної осені  розстріляють без суду та слідства.

м. Суми худ музей 1930 у центрі Онацький І Крапівін Б Кастюковська І Ященко

Минув сьогодні місяць,

Як тут даремно я конаю,

За що – скажу одверто:

Я сам не відаю й не знаю.

27.VІІІ.35р.

Та попри всі негаразди у 1935-36 рр. з’являються два сонячних твори «Дім у Полтаві» та «На пасіці», які стають завершальними у живописній спадщині художника. Ніби прощаючись зі своїми улюбленими мотивами,  милуючись краєвидом, художник за цією роботою відпочивав, відходив у передостанній спокій.

Творча спадщина Никанора Харитоновича Онацького, який оспівував землю, де народився, розвивалась у буремні часи на зламі епох, є частиною великого надбання, що входить у золотий фонд українського пейзажу  ІІ пол. ХІХ- поч. ХХ століть.

Г.П. Світлицький «П.І. Чайковський в Україні»

«…Його образ я зберіг на все своє життя…»

Постать П.І. Чайковського у творчості Г.П. Світлицького

Серед творів видатних українських художників І половини ХХ століття в Сумському художньому музеї зберігаються вісім картин Григорія Петровича Світлицького (1872-1948), одна з яких є жанровий портрет «П.І. Чайковський в Україні» (1947).

Петро Ілліч неодноразово відвідував Україну, серед яких були й Вінниччина (Браїлів), Черкащина (Кам’янка) та Сумщина (Низи, Тростянець). Знайомство композитора з Слобожанщиною відбулось в 1864 у маєтку Голіциних в Тростянці. Пізніше, у 1870-х роках, він відвідав Низи на запрошення Кондратьєвих – господарів садиби. Сумщина надихала його на творчість, тут він написав увертюру до свого першого симфонічного твору — драми О. Островського «Гроза», працював над оперою: «Коваль Вакула» («Черевички»), «Опричник», Другою та Третьою симфоніями, створив кілька фортеп’яних романсів та п’єс.

Г.П. Світлицький «Авторортрет»

З Україною пов’язують його родові коріння. Дід Федір Чайко походив з давнього українського козачого роду. Тому Чайковський був добре обізнаний з українським фольклором, писав «геніальні музичні твори під генетичним впливом своїх козацьких коренів, у яких відбита краса та велич української душі, героїчна та драматична історія великого народу».

Полотно Світлицького з зображенням композитора на тлі осіннього пейзажу (170,5х120), написане на замовлення Сумського художнього музею як другий варіант картини і придбано у художника в березні 1948 року, перший – зберігається у Національному художньому музеї в м. Києві.

Г.П. Світлицький — перший народний художник УРСР (1946), за освітою живописець, музикант та композитор. Народився в бідній родині музиканта валторніста Київського оперного театру, де було ще одинадцять дітей. З ранніх літ хлопчика полонив чудовий світ мистецтва.

Г.П. Світлицький «Місячна ніч»

У чотири роки майбутній художник починає вчитися гри на скрипці, а пізніше й сам пише музику. Його перші музичні твори були надруковані, а окремі романси і композиції для скрипки з оркестром виконувалися на концертах.

Між тим батько вирішив віддати сина у рисувальну школу М. Мурашка, після закінчення якої майбутній художник навчався у петербурзькій Академії мистецтв у І.Рєпіна та М.Кузнецова. У 1900 Світлицькому було присвоєно звання художника-живописця. Майже вісімнадцять років він працював у мозаїчних майстернях при Академії мистецтв. Великий вплив на художника мала творчість А. Куїнджі. Він також брав участь в розписах Ісакіївського собору, за що отримав почесний дворянський титул від імператора Миколи ІІ. До 1918 р. експонував свої роботи на виставках Товариства пересувних художніх виставок.

Г.П. Світлицький «Ніч над селом»

З 1919 року живописець живе і працює в Києві, вступає до Асоціації художників Червоної України (із 1929), викладає у Київському художньому інституті, а з 1947 – професор. Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. ім’я Г. П. Світлицького займає провідне місце серед діячів культури, представляє покоління майстрів образотворчого мистецтва, талант яких розвився під впливом культури України та Росії, автор багатьох жанрових творів, ліричних пейзажів, натюрмортів та портретів, розписував храми. Крім великої художньої спадщини, яка зберігається у музеях України та Росії, в наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України залишились спогади митця.

Г.П. Світлицький «Глибока ніч»

Обдарований живописець і музикант, Світлицький, творчість якого безумовно, навіяна музичними враженнями, мав внутрішній зв’язок з музикою, що супроводжувала художника впродовж усього його життя.

Так, у «Записках из автобиографии» він пише про себе: «З шести років почав навчатись музиці, до якої, як й до живопису, мав однаковий потяг», а далі: «Поряд з зайняттями живопису йшла і музика. У п’ятнадцять років я був вже готовим оркестровим музикантом. Приймаючи участь у симфонічних концертах, я міг заробляти собі на хліб. Наскільки мати бажала, щоб я був музикантом, настільки батько був проти. Непроти музики, яку він шанував, а против ремесла музиканта, який не творить, а виконує створене іншими».

Г.П. Світлицький «Рожевий дім»

Його картини часто мають і відповідні назви, пов’язані з музикою – «Мелодія», «Ноктюрн», «Місячна соната», «Музиканти», вони виконані з майстерністю тонально-світлових контрастів, з визначенням особливого ставлення художника до музики.

Крім того, в історію українського образотворчого мистецтва Г. Світлицький увійшов і як автор ліричного пейзажу.

Г.П. Світлицький «У полі» 1907

Від природи Григорій Петрович художник-пейзажист, тому його творчість починається саме з цього жанру: «Мене охоплювала часто журба, але журба якась особлива, пройнята співучою, красивою мелодією. В осінньому шелесті листя я чув особливу мелодію». Так зародилася одна з ранніх картин художника – «Листя шелестить», придбана з міжнародної виставки 1904 року в Сан-Лу музеєм міста Сан-Франціско (США).

Серед пір року він надавав перевагу осені. Саме осінні присмерки та місячні ночі стають основним лейтмотивом його творчості протягом усього життя.

Художник успадкував традиції реалістичного живопису передвижників.

Г.П. Світлицький «Хлопчик в червоній сорочці»1901

Він проводить багато часу у штудіях на природі, спостерігаючи за природніми станами, переданими у соковитих літніх та осінніх етюдах,

частина яких зберігається в сумському музеї: «Хлопчик в червоній сорочці», «У полі», «Свіжі луки», «Осінній пейзаж», написаних на Київщині, під час літніх відпусток.

У радянський період, серед інших, творчість митця позначена роботою над полотном «П.І. Чайковський в Україні», до якого Світлицький підійшов із великим досвідом живописця. Над образом Чайковського митець почав працювати ще у 1935 р., а після війни, він продовжив роботу, створивши два варіанти (у Сумському музеї, під підписом художника стоїть дата 1947). Сидячи на лавці, підперши голову рукою, Петро Ілліч замислився, вслухаючись в українську природу із зрозумілими лише йому чарівними звуками мелодії, які створює цей осінній день.

Г.П. Світлицький «П.І. Чайковський в Україні»

Високий професіоналізм художника відбився у полотнах двох форматів та різними за тональностями – горизонтальному, у теплій гамі осінніх кольорів, та вертикальному, що підкреслює урочистість, і більш холодному, з переважанням блакитно-вохристих тонів та передачею повітряної перспективи з високим небом.

Якщо у першому варіанті підкреслено широта і краса епічної панорами природи дальньої перспективи з лейтмотивом молодих берізок, розташованих купками ліворуч від постаті, в якій відчувається камерність портретованого, то у другому полотні, останнє поступається високому духу і величі композитора. Вертикальна композиція передає красиву, розлогу крону дерева з рідким листям на гілках, що ніби нотами розчиняються і зливаються у повітрі, утворюючи сакральну затишність. В цьому мотиві відчувається особлива музична гармонія навколо постаті Чайковського. В першому відбито денний, спокійний стан, у другому – вранішній.

Описуючи твір він говорить: «У своїй картині, де Чайковський в оточенні осіннього пейзажу сидить на лаві, вслухаючись у шелест листя, створюючи, можливо, ту же осінню пісню, я хотів передати образ великої і геніальної людини, творця дивної краси чаруючих мелодій».

Г.П. Світлицький «В очікуванні потяга»

До написання своїх моделей митець завжди ретельно вибирав оточуючий пейзажний простір. Полюбляючи природу, він одночасно любить людину, як господаря, віддаючи їй почесне місце, підкреслюючи композиційно та кольором: це середовище, в якому існує зображена людина, своєрідний емоційний камертон настрою героя.

У спогадах, наповнених дитячими враженнями від постаті композитора, художник також пригадував, як під час репетиції «Євгенія Онєгіна» Петро Ілліч поцілував його батька за майстерно виконане соло в листі Тетяни, поряд з яким стояв він, Григорій, і плакав від радощів за увагу до свого батька. «Його образ я зберіг на все життя…можливо це буде кращий твір зі всіх написаних протягом всього мого життя».

Г.П. Світлицький «Повернення демобілізованого»1948

А про музику у своїх спогадах художник пише: «Кожний окремий тон в картині відповідає окремому звуку оркестрового інструменту. В поєднанні гармонійних фарб, як і в гармонії звуків, складається мелодія або симфонія, що пише твір. Так, наприклад, в першій симфонії «Зимові мрії» Чайковський зображає зимовий пейзаж безмежного поля, по якому йдуть коні, що везуть на санях подорожнього, який заглибився у свої мрії». До речі, саме подібний мотив відтворений й у великій панорамній картині «Повернення демобілізованого» з багатоманітною кольоровою гамою білих відтінків снігу, зберігається у сумському музеї, написаної взимку 1948 р., того року, коли влітку не стало й самого митця.

Г.П. Світлицький «Квітучий сад» 1917

А ще у спогадах про Чайковського йдеться: «Полюбляю я музику Баха, Мендельсона, Бетховена, Грига, але Чайковський сприймається мною особливо, він, як ніхто, своїми почуттями, висловленими звуками, хвилюють і пробуджують у мене почуття особливої неосяжної краси, якою насичена природа. Впливи музики, і особливо музики Чайковського, відбито у всіх моїх творах», «…назву картини  мені легше зіграти, ніж передати словами.

Звуки і фарби, фарби і звуки, все це так пов’язано одне з іншим, що сперечатися про це не варто.

Г.П. Світлицький «Берізки»1940

Це я кажу особисто про свої роботи, у більшості мої етюди та картини основній масі людей не зрозумілі. В них нема оповідання, чи белетристики, вони побудовані виключно на особистих хвилюваннях, тому відчути їх може тільки споріднена мені натура». Так був увічнений образ російського композитора П.І. Чайковського під час перебування в Україні, який увійшов до золотої скарбниці вітчизняного образотворчого мистецтва, а спогади, як епістолярне надбання Г.П. Світлицького, залишили світлі думки та яскраві сторінки з життя художника.

запрошує до ювілейної виставки «Музей відкриває фонди.

Відреставровані шедеври»

До 95-річчя від дня свого заснування Сумський обласний художній музей ім. Н. Онацького запрошує глядачів до нової виставки: «Музей відкриває фонди. Відреставровані шедеври», де представлено понад сто творів ХVІІІ- поч. ХХ ст. образотворчого та декоративного мистецтва, що отримали нове життя у Національному науково-дослідному реставраційному центрі України (Київ) та його філії у Харкові – одній з найбільших реставраційних установ східного регіону.

На виставці представлено українську барокову та академічну ікону, пейзажі, портрети, твори видатного майстра натюрморту Є. Волошинова.

Вперше після реставрації експонуються шедеври західноєвропейської графіки ХІХ- поч. ХХ ст., унікальні зразки західноєвропейського та російського фарфору, порцелянові вироби заводу А. Міклашевського, французькі гобелени, старшинська вишивка тощо.

Останнім часом відреставровано близько 300 творів мистецтва ХVІІ–ХХ ст. – ікони, живопис, графіка, кераміка, тканини тощо. Відроджені пам’ятки відображають багатогранність і високий європейський рівень музейного зібрання та дають уявлення про надскладну роботу реставраторів різної спеціалізації, що дозволяє сучасникам долучитися до культурного надбання минулого та зберегти його для майбутніх поколінь.

Виставка працюватиме протягом березня-квітня 2015 р.

«Нерукотворный образ»

«Иконография образа Спасителя. За неделю перед Великим постом», под таким называнием состоялся вечер в «Зимнем саду» у Ирины Проценко в день православного двунадесятого праздника «Сретенье», что значит встреча с Богом.

Шел неспешный разговор о высоком, духовном, и камерная публика глубоко внимала услышанному и увиденному. Автор и режиссер – Евгений Фулеров – очень талантливый, интересующийся всем и вся, тонко воспринимающий и переживающий нашу действительность.

А вначале «было слово».

Глубокий и очень личностный рассказ-эссе Евгения Фулерова, как и другие отрывки из рассказов Н. Лескова («Запечатленный ангел», «На краю земли») и В. Солоухина («Черные доски») замечательно прочитали заслуженный артист Украины Валерий Микитенко, Людмила Ракута и Алексей Тищенко.

А потом были размышления о первообразе, начертанном самим Богом, ссылаясь на учения преп. Иоанна Дамаскина с подборкой иконографических образов Христа, где главной иконой был «Нерукотворный образ», отмечаемый церковью 29 августа как третий Спас:

«Спас -мокрая борода» или «Мандилион из Эдессы»

«… ко Авгарю богоначертанного письмена послав, просящему спасения и здравие сему еже от подобия Твоего зрака божественного…» (стихира на утрене 4 гласа). Подробное изложение о происхождении образа есть в Четьях Минеях, где говорится, что Едесский царь Авгарь больной проказой, послал ко Христу своего архивария Ананию с письмом, в котором просил Спасителя исцелить его, но из-за большой толпы народа Ананий не смог передать письмо и решил с натуры написать образ святого. Увидев художника, Христос попросил принести воду и плат, на котором отпечатался Его образ. Исцелившись от своего главного недуга (неверия), царь оставался поврежденным внешне. Апостол Фаддей, один из 70-и, закончил исцеление Авгаря, и обратил его в христианство. Благодарный государь прикрепил образ к доске и поместил его в нише над городскими воротами, но правнук Авгаря вернулся к язычеству и хотел уничтожить Нерукотворный образ. Тогда местный епископ замуровал икону в той же стене, которая со временем была забыта. Новое обретение иконы произошло позже, когда город Едесса был осажден персидским царем в 544 г. Образ не только сохранился, но и отпечатался на черепице. В 944 г. Нерукотворная икона была перевезена в Константинополь. После разгрома Константинополя крестоносцами в 1204 г. следы иконы теряются. В день празднования Спаса Нерукотворного главным является – богословское обоснование образа и его содержание.

«Христос в терновом венце» или «Плат св. Вероники»

Из Нерукотворных образов сохранилась Туринская Плащаница, в которой был погребен Христос. А в ХV столетии в западноевропейском искусстве сложился образ «Христа в терновом венце» или «Плат св. Вероники», распространенный в православном иконописании, который исследователи связывают с легендой о св. Веронике, подавшей платок, истекающему потом и кровью Христу (в терновом венце) во время «крестного пути» на Голгофу. Канонические византийские изображения Иисуса Христа сложились к ХІ-ХІІ векам – это «Христос Пантократор» (Вседержитель) – грозный судья. Затем большие Деисусные композиции с обращающимися к Богу в молитве предстоящими святыми и апостолами: где зримо отображено Евангелие от Матфея о Страшном суде (гл. 25, 31-32), в котором Христос предстает как „великий Судья”: „Егда же приидет Сын Человеческий во славе своей и вси святии Ангели с Ним, тогда же сядет на престоле славы Своея. И соберутся пред ним вси язици и разлучит их друг от друга, якоже пастыр разлучает овцы от козлищ”.

«Cпас в силах»

Празднично яркие изображения икон «Спас в силах» (сидящий на престоле, вокруг которого – все воинство ангельское и архангельское, силы и власти): „Видех Господа седяща на престоле висоце и превознесенне” (Ис. 6, І). И наиболее редко встречающиеся – «Христос Эммануил» (в отрочестве), а также «Христос – ангел благое молчание». Последнее – относится к ХVІІ в., изводы которых берут начало в монастырях у старообрядцев. Все это очень интересно раскрыл и показал Евгений. Но, как сказал отец Сергий, присутствующий на вечере, можно много изучать и любоваться иконами («пребывать в прелестях»), а так и не прийти к Богу, и это самое печальное, что есть в нашем мире.

Финальным аккордом было стихотворение Валерия Брюсова в исполнении Евгения Фулерова и записи православного пения. Данная глобальная тема только приоткрыла завесу в знакомство с иконографией Спасителя, которая уверенно найдет свое продолжение у Ирины Проценко в «Саду сходящихся тропок».

Автопортрет. Ирина Проценко

Этот мир многогранный,

Мастер кисти — Ирина,

На портретах — сумчане.

С. Тихенко

Сумская художница Ирина Проценко – автор выставочного проекта «Знакомство с продолжением», который с большим успехом проходил в Сумском художественном музее им. Н. Онацкого два года тому назад (2012-2013) и вызвал большой интерес у зрителей. Экспозиция выставки включала галерею камерных портретов сумской интеллигенции: музыкантов, артистов, художников, врачей, журналистов, искусствоведов, врачей и просто интересных, известных в своей профессии людей. Под каждым портретом были надписи на этикетках, утверждающими кредо или жизненные ценности, раскрывающие духовную суть изображенного лица.

По жизни, как профессиональный художник, Ирина избрала жанровую и мифологическую картину.

Поэтому для нее портрет является основным жанром. Более семидесяти живописных полотен передают не просто сходство, но и определенное психологическое настроение. Художник акцентирует внимание на характерных особенностях моделей, их внутреннем мире с живым заинтересованным взглядом.

художник Анна Черненко

Итак, состоялось знакомство, вначале это были коллеги по цеху художники, музыканты, потом – представители Мельпомены и журналисты. Надо отметить, что именно в диалоге художника с творческими личностями начался этот уникальный проект. В работе над портретом художница, словно режиссер, композиционно «выстраивает» модель, затем задает цветовую тональность, а второстепенные детали входят во все главное, из чего складывается картинный образ человека, наполненного творческими мыслями, чаяниями, радостью, переживаниями. Во время сеанса каждый для себя в неспешной беседе открывал друг друга. Среди изображенных лиц выделяется автопортрет художницы.

Каждый портретируемый не мог не уловить ее «цепкий» взгляд в очках маленькой красивой женщины с высоким лбом, то скрывающийся за мольбертом, то вновь выплывающий, чтобы уловить облик модели, верно передать цвет глаз, их форму, блеск.

Портреты-этюды малых форматов, подчеркивают характерные особенности, где черты лица передают не только сходство, но и позитивное настроение.

Художница старается подчеркнуть самобытность, индивидуальные особенности. Глубокие знания классического искусства способствуют умению грамотно варьировать различными живописными техниками от лессировок до более плотного письма, и  в манере alla prima, и c решением пленэрных задач. По законам живописи она «играет» светом и цветом, мастерски используя солнечные блики и цветные тени в образах, написанных в ее саду, на свежем воздухе или в мастерской с фронтальным или контражурным освещением. Уверенный мазок лепит форму, а четкая линия передает пропорции и пластику.

музыкант Алексей Желудков

Знакомство нашло свое замечательное продолжение в «Саду сходящихся тропок» в усадьбе Ирины и Виктора, где все творческие личности музицируют, читают стихи или прозу с полноценными концертными программами не меньше, чем на три часа. Здесь же демонстрируются и фотовыставки. Как когда-то, в давние времена были музыкальные частные салоны. Ирина Проценко стала одной из первых художниц, которую поддержал сумской сайт «Агентство творческих событий», где на высокой духовной «волне» раскрываются таланты, а в комментариях-спорах, к сожалению, не всегда рождается истина. Но наш мир тем и богат, что есть многогранные художники, поэты, композиторы, музыканты и среди них Ирина Проценко, которая продолжает писать удивительные портреты, снимать на фото природу, писать рассказы-эссе. А ее дом — полная чаша, где читают стихи, звучит музыка, где, кроме завсегдатаев, появляются все новые и, зачастую, молодые таланты.

Здесь можно ознакомиться с портретным проектом  «Знакомство с продолжением» в полном объеме.

М.Нікітенко. Автопортрет.

У творчості сумського художника Миколи Нікітенка (1944-1999), нащадка козацького роду, який пишався тим, що він українець, відбились кращі традиції художників шістдесятників, які спирались на зразки класичного світового мистецтва та української культури.

Народився майбутній художник на Сумщині в с. Токарі, там де й загинув, захищаючи від кривдників батьківський дім. Ще школярем старших класів, у 1960-х роках він відвідував художню студію в Сумах, потім вступив до Харківського художнього-промислового інституту, де такі викладачі, як В.С. Ненадо, В.І. Віхтинський, В.М. Ігуменцев, заклали могутній фундамент у формування високих мистецьких поглядів студента Миколи Нікітенка. Він жив з загостреним відчуттям справедливості до так званого «позитивізму» радянської влади, і через індивідуальне естетичне бачення дійсності, як художник-громадянин, передавав свій бунтівний дух та непокірність, що часто не влаштовувало чиновників від мистецтва. Оскільки М. Нікітенко за фахом художник монументального живопису, то його твори завжди вирізнялись самобутньою індивідуальністю, і в той же час, як то кажуть, для себе, митець працював і у станковій графіці.

М.Нікітенко.«Вітряний вечір».1990

Графічні аркуші художника Нікітенка вражають поетичною глибиною образів рідного села, якому
присвячена більшість творів митця, де він лаконічними засобами оригінальних технік та багатством тональностей (часто майже одного кольору) передає і подих морозного або вологість осіннього повітря, і пахощі трав, і відчуття неповторності краси маленьких непомітних куточків рідної землі («Село Токарі». 1985, «Зимовий день. Токарі». 1988, «Вітряний вечір».1990). Він уміло ставив і передавав настрій: тривогу, спокій, тишу, невимовну радість («На берегах ріки Снов». 1985). Микола Леонтійович відчував себе невід’ємною частинкою малої батьківщини. І велику серію творів присвятив Другій світовій війні, бо його дитинство припало на буремні післявоєнні часи; він пережив з родиною важкі роки голоду, розрухи, а водночас становлення, формування особистості митця. Тому внутрішні почуття любові до своєї землі, її природи та тамтешніх мешканців у його творах відбиті розмаїто психологічно і найяскравіше щодо образності («Співи». 1979, «Хуртовина». 1989, «Збори». 1984, «День Перемоги». 1980-1984, «Свято на селі». 1986).

М.Нікітенко.»Віддзеркалення». 1992

У 1990-і з’являється надзвичайно духовний аркуш «Віддзеркалення», де природа набуває персоніфікованого, сакрального змісту, яка продовжується у «Поминальних днях» де, завдяки стилізації форм та яскравому кольору мистець наголошує що у Бога всі живі. Стилістично витримана, образна мова його творів воднораз експресивна. Разом з оптимістичними настроями часто-густо поєднуються драматичні мотиви.

Художник досить влучно, з любов’ю до людини писав односельців та однодумців по цеху (серед яких і відомий майстер живопису, народний художник України Віктор Єфіменко). Майстерно відтворюючи психологічну сутність своїх сучасників, М. Нікітенко графітним олівцем уміло передавав настрій та характерні риси портретованого («Портрет учительки». 1982, «Портрет друга». 1992, «Свої». 1995). Часто в його творах присутні старенькі мати й батько (Леонтій Нікітенко, на відміну від сина, прожив 93 роки…).

М.Нікітенко.»Спогади про дитинство». 1980

Микола Нікітенко – художник європейського спрямування, був прекрасним рисувальником, тонко відчував колір та майстерно володів оригінальними техніками графіки – пастель, вугілля, сангіна, олівець, акварель.

Сповнені гімнів вічним людським цінностям, пієтету перед великими поетами, його станкові ілюстрації до творів Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Лесі Українки мають узагальнений, поетичний зміст. Мовою свого мистецтва майстер говорив про добро, любов, милосердя, щедрість. У душі художник був дитиною, тому його твори часто апелюють й до перших вражень дитинства, де відтворені і сонячні луки, і панорамні степи, і захід та схід сонця. Однією з яскравих сторінок у його творчості є серія олівцевих аркушів «Спогади про дитинство» (1980-і), а також твори – «Токарі. Хата» (1984), «По воду» (1986), з характерними рисами сільського життя.

Персональна виставка (посмертна, разом з Валерієм Ейсмонтом) відбулася у 2001 в Сумському художньому музеї ім. Никанора Онацького, де зберігається основна спадщина митця, у якій віддзеркалена світла душа талановитого художника-графіка, що увійшла до золотої скарбниці основного Музейного фонду України.

Альбом з творами Миколи Нікітенка

Цього разу свою експозицію художник присвятив світлій пам’яті дружини, художниці Галині Олександрівні Михайличенко (1947-2011). І саме тому він написав три різні за настроєм та психологічним станом її портрети.

 Народився майбутній художник в м. Чирчику Ташкентської області (Узбекистан). Закінчив живописне відділення Ташкентського республіканського художнього училища ім. П.П. Бенькова (1968), потім навчався у Ташкентському театрально-художньому інституті ім. О.М. Островського (1974). З 1993 р. живе і працює в Сумах як сценограф, аквареліст та станковий живописець. Лауреат Державної премії Узбекистану ім. Хамзи. Член Спілки художників з 1980 р. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставок. За роки перебування в Україні ним було представлено вісімнадцять персональних виставок, насамперед у Сумах, Києві та Санкт-Петербурзі.    

 Сумщина відіграла особливу роль у творчій реалізації Віктора Костянтиновича. Як уже зазначалося, паралельно з основною роботою театрального сценографа В. Михайличенко присвятив свою творчість акварелі. Якщо театр для художника став головною  професією, то акварель – покликом його душі. Так, кольорові начерки певного мотиву перетворюються у закінчені композиції-картини, яких може бути по кілька варіантів, і кожен – неповторний. Бо акварельні малюнки можна тільки переписати на новому аркуші, на відміну від олійних фарб.

Художник пише так, ніби співає свої пісні-роздуми. Він не приховує своє щире захоплення від побаченого, що сприймається з глибоким відчуттям вдячності перед природою («Дощ пройшов», «Рибалка на Пслі»). Велика кількість написаних творів не зупиняє митця, який стверджує, що він ще не вичерпав усі свої художні можливості.

Його акварелі можна розподілити на мотиви з водоймами («Озерце після дощу», «Човен серед верб»), дорогами, містками («Віддзеркалення», «Відлига»), порами року. Один і той же пейзажний вид повторюється у різних варіантах у будь-яку годину дня. Виокремити по красі чи емоційному відчутті ці аркуші неможливо, бо кожний представляє глибокий психологічний образ природи.

Творам Михайличенка притаманна вільна широка манера, що поєднується з деталізацією та перспективною глибиною («Осінь на Сеймі», «Осіння алея»). Творчий діапазон коливається від етюдності нескладних, скромних мотивів – до художньої завершеності розлогих панорам ландшафту («Весна»). У ліричних пейзажах («Калина», «Квітень») відчутні ноти настроєвого відношення до природи. Виразна скупість кольору органічно поєднується з логікою просторових рішень. Акварельні натюрморти («Хризантеми у вазі», «Бузок в ганку») позначені і майстерністю виконання,  і глибоким розумінням природи, виявленням у ній загальнозначимого.

Вернісаж експозиції  —  7 жовтня о 15.00.  Виставка працює щодня, крім п’ятниці  з 10.00 до 16.00

«Негода» Олександра Трегубова

Акварельні мелодії Олександри Трегубової

У виставковій залі Сумської організації Національної спілки художників України представлено виставку «Акваторія кольору Олександри Трегубової» присвячену до Міжнародного дня художника (понад п’ятдесят творів).

Олександра Іванівна Трегубова – є членом Національної спілки художників України, наслідком успішної творчої діяльності (нажаль пізньої), стали її персональні виставки, першою з яких була у 1997 році.

А путівку у складний і прекрасний світ мистецтва вона отримала в Сумській художній студії під керівництвом М.Д. Бончевського, а потім – відомого живописця та графіка В.О. Смирнова. Після закінчення Харківського художньо-промислового інституту, повернулась до Сум, де живе і працює й до сьогодні.

За фахом вона художник-дизайнер, все своє життя працювала в Сумському рекламному комбінаті з дизайну друкованої продукції, яку виконувала професійно і творчо. Олександру Трегубову сумчани знають по багатьом її персональним  виставкам та участі у різноманітних виставках сумських митців. Її роботи привертають увагу завдяки незвично образному погляду на речі, високим ставленням до об’єкту зображення і культури виконання, які варті значних презентацій і є гордістю нашого краю.

Високопрофесійні роботи художниці уособлюють глибокі знання і досконале володіння різноманітними художніми техніками, насамперед, графіки, з якими вона увесь час експериментує: це – акварель, вугіль, туш, олівець та ін. У чорно-білій графіці втілена духовна спадщина естетичних ідеалів митців-шестидесятників і нонконформістів.

Художниця досить вибаглива до себе і своєї творчості, вона пише більше серцем, ніж розумом на папері чи полотні і ніби „грає” кольором, залишаючи відчуття яскравого сонця, подиху вітру, прохолоди вранішнього світла і надвечір’я. Її роботи мають особливий духовний стан, які виникають на папері чи полотні немов вірші або красива музика. Лінія та пляма в її творах поєднані в абсолютній гармонії („Яблука на снігу”, „Симфонія кольору”). Поступово від фігуративних прозорих натюрмортів та пейзажів художниця перейшла до складних духовно-метафізичних композицій, які перегукуються з традиціями авангардного мистецтва початку ХХ ст.

«Натюрморт з вишнями» Олександра Трегубова

«Зимова фантазія» Олександра Трегубова

Пошуки виразних форм віднайшли втілення і в олійних творах, у несподівано новій для художниці техніці. В них є все: і художній смак, і знання матеріалу, і духовна гармонія. Її твори відрізняються надзвичайною вишуканістю. Багато значить для художниці певна тональність роботам („День варення”, „У парку”), що створюють відповідний до задуму настрій. За своєю духовною суттю вони є позачасовими відображеннями мотивів природи, з особливим художнім „генетичним кодом”, у якого не можна запозичити чи навчитись. Її мистецтво наповнене складною високою поезією краси, де втілені кращі традиції авангардних течій. Відштовхуючись від реалій фізичного плану, художниця відтворює свої понадсвідомі почуття. В кожному творі присутній неповторний миттєвий подих, свого роду портрет душі художниці, люблячої, привітної і щирої.

Більше робіт Олександри Трегубової можно побачіти тут

і на виставці (вул. Петропавлівська, 47), яка працює до 8 жовтня 2014

И.Проценко «Рождение Венеры»

Что хрупки так оковы бытия,

Как будто женственно все мирозданье

И управляю им всецело я

Л. Гумилев

Незаурядные способности творчества Ирины Проценко привлекают как профессионалов по цеху, так и настоящих ценителей изобразительного искусства. Ее произведения эмоциогенны, передают сложнейшие оттенки сокровенных человеческих чувств. Она автор жанровых картин с мифологическим подтекстом, психологических портретов, смысловых пейзажей,  натюрмортов, пронизанных дышащими, светящимися изнутри цветами, и с неслучайными предметами быта. Живопись Ирины на удивление прозрачна при довольно пастозном письме.

В передаче образного строя людских переживаний одним из аспектов творчества художницы является спина: гибкая, стройная, гордая, нервно-трепетная, за которой скрывается огромный мир любви, радости, сомнений, противоречий. Метафорически спина предстает как образ-мотив в смысловом строе произведения и относится к категории чувственных ценностей. Ирина легко пользуется языком анатомии в передаче любых задуманных смыслов. Сочетание знаний древнегреческой и римской мифологии с реалистической трактовкой художественного образа характерно для ее творческого метода,  синергетически сочетающего пылкость романтика и расчетливость зодчего. Ирина строит, творит на холсте ту гармонию, о которой мечтает, что и придает ее искусству необходимый запас

И.Проценко «Автопортрет в изумрудном пространстве»

И.Проценко
«Ангел вдохновения»

прочности, сохраняя очарование и силу выразительности. В своем творчестве Ирина –  искатель, экспериментатор. Так, через поиск форм, линий, композиций были созданы оригинальные авторские версии героинь древней мифологии, среди которых беззаботно летящая вместе с потоком света Даная, гордая недотрога Венера, любопытная Пандора и другие…

Со временем в творчестве художницы появляется строгий духовный символ защиты – «Ангел вдохновения» – торжественное вертикальное полотно, возникшее, вероятно, в непростой для нее жизненный период. Его  предшественницей стала своя «спинка» – ранний «Автопортрет в изумрудном пространстве», – вечерне-весеннее, с легкой тревогой полотно: художница словно прислушивается к звукам природы перед тем, как начать писать на холсте.

Обращают внимание картины бытового, однако, не без авторской метафоричности жанра: уставшая модель с нарисованными атлантами, а также нежная и трогательная в своей обиде, лежащая пани со спины в «Утре с

И.Проценко «Гость, нарушивший композицию»

примирением» и грациозная фигура среди игры солнечных бликов в «Госте, нарушившем композицию».

И.Проценко «Утро с примирением»

Свою версию со-творения художница увидела в композиции «От начала до совершенства», где полный «штиль» гармоничной, спокойно лежащей  стати, противостоит «буре волн» – как внешних, так и внутренних. Подобных  картин немало, и везде одной из главных доминант является много «говорящая» спина, являющаяся метафорическим стержнем в мощном потоке энергии любви и духовного подъема, за которыми скрываются сакральные жизненные коллизии героинь произведений.

И.Проценко «От начала до совершенства»

Для создания  картинного образа в графике  (сангиной и графитным карандашом) она рисует, кроме портретов, изящные «ню». Несмотря на то, что это подготовительный материал, так называемая «кухня» художника, наброски можно уверенно отнести к самостоятельным произведениям.

И.Проценко «Набросок»

И.Проценко «Гибкий торс»

С доброй иронией Ирина обращается к декоративным деталям, шутливо дополняющим главный образ, такие как – золотые рыбки или бабочки, или птички с яркими перышками, или, вот, одноразовый пакетик чая в композиции о счастливой паре, не замечающей пока ни нужды, ни второстепенного…

В жизнерадостном изображении перевернутых деток на полотне «Счастлив, кто падает вниз головой. Мир для него, хоть на миг, а иной» именно девочка, пытающаяся неуклюже смело повторить движения мальчика, написана со спины.  И это не случайно – детское восприятие мира, открытость и застенчивость одновременно заложены в самом подсознании Ирины.

В   одной из последних картин – из электрического свечения ночного мегаполиса, словно паря над ним, возникает таинственная и прекрасная Пандора, открывающая из любопытства ящик с сокровищами (в данном случае

И.Проценко
«Счастлив, кто падает вниз головой.
Мир для него, хоть на миг, а иной «

связанный с миром информации), из-за которых, согласно древнегреческой мифологии, по земле распространились зло, зависть, прочие несчастья и бедствия. В фантастической мизансцене сюжета эту тему художница решает через уже бытовой предмет, привычный в современном мире – ноутбук, ставя философский вопрос о добре и зле сетевого пространства, захлестнувшего планету. Ирина мастерски передает полуобнажённую фигуру в напряженном световом контрасте: Пандора в естественном неспешном движении, словно кошка, подкрадывается к злополучному «сосуду» цивилизации ХХІ века. Рельеф тела продолжает золотистая драпировка, ниспадающая сложными складками, подчёркивающая  суть персонажа. Другая же — не то драпировка, не то вода — в отличие от золота, добавляет иные ощущения – свежести, зыбкости и некой быстротечности. Следуя лучшим традициям классического искусства, автор

мастерски решает композицию, манящую насыщенной информативностью и живописными качествами.

Василия Клименко эта картина вдохновила на такие строки:

… что Интернет – Пандоры ящик,

Догадывался я в снах случайных.

Мир беспокойный, мир манящий —

Событий, тем и лиц мельканье.

Сверкающее покрывало

И.Проценко «Пандора. Ошибка 404»

Над обнаженностью каприза….

Душе мечтаний сладких мало –

Она судьбе бросает вызов

И хочет этот ящик странный

Открыть и выплеснуть наружу

Чреду событий окаянных –

Страданье, смерти, боль и ужас.

И город за окном вечерний

Притих. Он в будущем ближайшем

Ждет небывалых потрясений

И сам заглядывает в ящик…

Равновесие образного строя произведений  Ирины Проценко достигается через гармонию правильно выстраиваемых взаимоотношений с окружающим миром. Объектом ее философского переосмысления есть не просто женский картинный образ, но сама категория вечной женственности, содержащая сакральное сердце, в котором рождается, растет и укрепляется духовный стержень.

Открытие II Всеукраинского фестиваля классической музыки « Чайковский Fest »
в г. Тростянец Сумской области

15 мая — Первый день II Всеукраинского фестиваля классической музыки «Чайковский Fest » прошел очень насыщенно.

Торжественное открытие состоялось возле памятника выдающемуся композитору П.И. Чайковскому.

К празднованию 150-летия пребывания П.И. Чайковского в Тростянце, в бывшей усадьбе помещиков Голицыных, Сумской педуниверситет им. А. Макаренко вместе с мэрией города организовали Всеукраинскую научную конференцию «Творчество П.И. Чайковского в контексте музыкальной культуры Украины: традиции и современность».

Событием мероприятия явилась презентация книги «Сумщина в судьбах трех гениев» заслуженных деятелей культуры Людмилы и Валентины Макаровых о трёх гениях русской культуры: П. Чайковском, А. Чехове и С. Рахманинове в период пребывания их на Сумщине. На конференции, кроме интересных научных докладов, на благотворительном концерте звучала музыка Чайковского Сумских и Харьковских исполнителей. В это же день гости конференции могли участвовать в празднике украинской вышиванки и стометрового флага, главного национального символа страны.

 17 и 18 мая в программе фестиваля концерты классической музыки

В. Лобода. Шевченко на Україні. 1986

Такими віршованими рядками починається графічна серія львівського художника нонконформіста Володимира Лободи з колекції Сумського художнього музею імені Н. Онацького, створена у рік Чорнобильської трагедії.

Щовесни, за традиціями, християни  відзначають Великодні свята. Так було б і у 1986 році, якби не сталась катастрофа світового масштабу, на яку художник відгукнувся своєю образною мовою – через метафоричне уявлення духовного зішестя Тараса Шевченка на рідну землю. Сорок днів витає дух поета над Україною…Сорок чорно-білих аркушів, виконаних в кращих традиціях авангарду як одне велике полотно, ілюструють жахіття, героями яких є маленькі люди, подані узагальнено виразними лініями, силуетами на чорному тлі. Під кожним аркушем красномовні білі вірші художника Володимира Лободи (1943 р.н.), у яких йде розповідь про зображені події.

В. Лобода. Тяжкі ранкові продирання…

Наприкінці 1980-х, під час відрядження у музейних справах до Львова, за порадою визначної людини українського музейництва, директора картинної галереї Бориса Григоровича Возницького – (теп. носить його ім’я), звернулася до Володимира Лободи.         Серед великої кількості творів в майстерні художника найбільше вразила серія «Шевченко на Україні», яка привернула увагу не лише тематикою, бо Чорнобиль тоді був «свіжою раною», а й неординарним сміливим образним баченням, своєрідною відповіддю митця на страшну трагедію з історії українського народу.

В. Лобода. Як утримати на небі…

У словнику  нонконформізм перекладається як невідповідний, не однаковий, не згодний. Мистецтво Володимира Вікторовича Лободи відповідає всім цим критеріям і суперечить офіційно прийнятій радянській ідеології ХХ століття. І слава Богу, що прийшли інші, демократичні часи, більш сприятливі для художніх ідей українського авангарду та модерних європейських стилів і напрямів. Бо за часи радянського тоталітаризму творчі особистості не мали змоги для творчого самовиразу.

В. Лобода. Шелестить тополя вітром…

Через асоціативно-образне мислення, ніби очима самого Кобзаря, душа якого мандрує по Україні в цей страшний рік, вирішена серія. Невеликі аркуші, де задля образу працює все: і білі широкі поля, і смуги глибокого золотавого переходу до чорного тла. Цим кольором, тонкими, немов нерви, лініями виконані людські постаті. Так, поряд з зображенням, автор розмірковує: «Болюче бачити і чути, не має жодного лиця» – в країні з залізною завісою люди мусять ділити

В. Лобода. Плач стріли торкнувший серце..

«страх мовчання». Образи створені чіткими силуетами, ламаними лініями на тлі чорного квадрату, що викликає певні асоціації з відомим твором К. Малевича. Ніби у вікна художник підглядає за приватним життям селян і робить свої висновки:  «…як тяжко бачити наругу, одні у полі на рівнині, на безкінечній сиротині – землі забутій». За умовними лініями постатей упізнається український очіпок на жінці, в аркуші де «туча горем розплескалась ряд за рядом в невідомість…», а далі – вагітна жінка «у ніч бреде старцюючи, пекельну долю промовляє», а «по закутах байдужі теревені». І, як завжди, неочікувано настає смерть, відходять люди в потойбічний світ, через стрілу, у підсвідомості «…блискавицею наздогнала в полі… ім’я стерла на землі». Серед зображеного натовпу головним лейтмотивом стає самотність людини, залишеної зі своїм фізичним та душевним болем, яка знаходить своє вирішення в таких аркушах як: «сліпцеві

В. Лобода. Блискавицею стріла…

рота затулили», «сліпці сліпого забивають», «прикутий гаслом опір втратив» та ін. Кількома виразними штрихами подається жіноча постать біля тополі, що «шелестить вітром» і стає свідком «сумного шепоту сиротини… серед степу… не знайшовши краю рідного притулок» та «обірвавши світ надії».  Автор доводить свою тему до великої емоційної напруги, як сплеск накопичених вражень від існуючої дійсності. Лаконічними графічними засобами вирішена розповідь

про страждання  потерпілих, що проходять на очах «глядачів …і слухачів…  ледачих свідків вже мордуються сліпці», а у наступному лінориті, зображено натовп з дарами «ошуканців», що «шукають» та які «дарами  пельки затуляють». Душевний внутрішній бунт митця вирує й у «раді», яка «судить і не бачить» де «дурень волю декламує», а «слухачі роззявив рота сум ковтають не жуя». Образ співця-поета з’являється на рівні образу-знаку в «плачі» де «стріли торкнувши серце муки розпачу здолали… обірвавши пісні голос, розійшовся сум землі» та із сестрами, які «біль до рани прикладають, тугу днів перебирають»,– все це художник доводить до великого соціально-філософського та естетичного розуміння.

В. Лобода Сліпцеві рота затулили…

У двадцять шостому аркуші, що уособлює число дня чорнобильської катастрофи митець бідкається про «…зорю повної біди, тягар сумління зберегти, прийняти тяжкіє вериги…». Автор звертається до «знаку» –зірки, що уособлює – образ Тараса Шевченка,  головного змістовного коду мовою графіки, і, врешті-решт, до національного героя, який несе істину, правду. В останніх десяти аркушах йдеться про головні християнські чесноти: віру, надію та любов «…маленькеє зерно лишилось… бажань майбутніх почуття…». У чорно-білих аркушах розкрито як увесь спектр людських почуттів, так і природних явищ, що ототожнюються з поезією Великого Кобзаря, про «насуплений образ ночі… осінь вечора уривків».

У трьох кольорах вирішується серія: «Сіре, біле і чорне — ось гармонія. І тільки митець знає, як її досягнути», – так досвітньо і мудро висловився майстер на одному з львівських культурно-мистецьких заходах.

Графічна серія В. Лободи «Шевченко на Україні» це – посвята Кобзарю, вона є глибоко національною, бо виконана у кращих традиціях мистецтва українського авангарду, створена в органічному поєднанні зображення і слова, змістом яких стала трагедія століття, яка гідно увійшла до золотого фонду музейної  шевченкіани.

Посилання:

1.Вишеславський Г.А., Сидор-Гібелінда О.В. Термінологія сучасного мистецтва. Означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України.–Париж–Київ, 2010.– С. 235-241

Семья Н.Х. Онацького. 1916

В этом году отмечается столетие «Первой выставки картин местных и иногородних художников. Сумы. 1914 г.», организованной Никанором Онацким. Она предшествовала созданию богатого собрания Сумского художественного музея в 1920 году. Выставка экспонировалась в здании общественного собрания (ныне филармония), где было представлено сто девяносто произведений девятнадцати художников из Сум, Казани, Санкт-Петербурга, Москвы, Екатеринбурга (Свердловск) и Екатеринослава (Днепропетровск).

В 1913 г. Н.Х. Онацкий с семьёй переезжает из Лебедина в Сумы, куда его пригласили на преподавательскую работу в кадетский корпус и в другие учебные заведения. На то время он был уже известен как художник, поэт, учитель и общественный деятель.

И. Владимиров. Перевязочній пункт 1893

Показательно, что в Киеве в 1911 г. состоялась «Перша Українська артистична виставка», где картина Онацкого «Лунная ночь» была высоко отмечена Оленой Пчилкой в ежегоднике «Рідний край», а в 1913 г. прошли художественные выставки в Киеве и Полтаве. Там его деятельность проявилась не только как экспонента, но и организатора. В Киеве пути Онацкого пересеклись с Гансеном, который тогда приехал из Петербурга и активно собирал творчество ведущих украинских художников. В 1913 г. на выставке в Киеве также эспонировались произведения Василия и Федора Кричевских, земляков Онацкого. Впоследствии их работы поступили в Сумской музей из собрания Гансена вместе с полотнами других мастеров.

А. Орлов. Последние лучи.

В отличие от Киева и Полтавы, где участниками выставок были, в основном украинские живописцы, в сумском вернисаже 1914 года представили свои работы художники из Сум и городов России. Знакомство маленького провинциального города с произведениями известных русских художников стало знаковым событием. Онацкий мыслил собрать «малый Эрмитаж», лучшие образцы классического искусства Украины, России, стран Западной Европы и Востока. И он осуществил свою мечту. Благодаря ему и коллекционеру О. Гансену на момент открытия музея в   1920-е гг., собрание насчитывало более шести тысяч экспонатов живописи, графики, скульптуры, декоративно-прикладного искусства.

Наиболее интересны те произведения из выставки 1914 г., которые представляют академическую школу.

Л. Попов. Ходоки.

Многие из них сохранились в музее. В ХІХ веке мастера, окончившие художественные заведения получали «звание художника». Два полотна, о которых пойдет речь ниже,     принадлежали сумскому жандармскому полковнику А. Мариничу, а в 1920 г. были национализированы и переданы в музей. Первая – дипломная картина на батальную тему выпускника Петербургской Академии художеств Ивана Владимирова (1869-1947) «Перевязочный пункт» (1893) принесла автору звание классного художника второй степени, посвящена русско-турецкой войне 1877-78 годов. В центре композиции среди раненых – легендарный врач-хирург Николай Пирогов,участник всех кавказских войн.

В лучших традициях художников-передвижников написан пейзаж «Последние лучи» Александра Орлова (1868 — после 1917), одного из организаторов Товарищества художников в Петербурге, члена общества русских академиков, участника многочисленных выставок в России.

П.А. Радимов. В избе. 1912

Академик, ученик Владимира Маковского, член об-ва им. А. Куинджи, художник-передвижник, жанровый живописец Лукиан Попов (1873-1914) в собрании музея представлен картиной «Ходоки», в которой убедительно, крупным планом написаны образы православных странников-паломников.

Основательно, корпусным мазком, в сложной гамме киноварных и теплых охристых тонов решена крестьянская

тема в картине «В избе» Павла Радимова (1887-1967) – сына священника, поэта, члена Товарищества передвижников, жизненным кредо которого был лозунг воинствующих гуманистов земли русской «Жизнь — это движение к свету».

П. Кузнецов Портрет NN 1899

Онацкий особенно ценил и собирал произведения русских художников, посвященные украинской тематике. Выделяется офорт Якова Андреева «Портрет Т.Г. Шевченко» (1904), последователя лучших традиций офортной техники академика Тараса Григорьевича Шевченко.

Среди сумских авторов были представлены М.К. Евлампиев, И.Г. Яременко – преподавателей кадетского корпуса, а также самого Никанора Онацкого, в работах которого ощутимо пленэрное решение натуры. Влияние импрессионистов и символистов было характерным для живописца в поисках собственного изобразительного языка.

Тогда же экспонировалась и акварель Павла Кузнецова – жанровый портрет Н. Онацкого (1899), написанный в период их совместной учебы в Московском Строгановском художественном училище. Этюдная манера передает непринужденность и легкость. Это единственное в музее произведение знаменитого русского художника, основателя объединения «Голубая роза», относится к раннему периоду творчества.

Из газеты «Сумской вестник» от 12 января 1914 г. известно, что в Сумах также состоялась посмертная выставка Е.И. Волошинова (1824-1913), несколько натюрмортов которого вошли в состав собрания музея.

Выставки 1914 года явились мощным толчком в дальнейшем развитии художественной жизни на Сумщине и стояли у истоков основания Сумского художественно-исторического музея.