Де ти, Вітуню?

За вікном – небесна блакить і біла хмарка-лебідка. А може то не хмарка, а душа Прокопа? Дивиться на землю й запитує: «Як живеш без мене, Улянко? А чи не всохла та вишня, що ми з тобою садили?»

Вона й сама хотіла б подивитися на ту білопінну красуню, та немає сил, щоб підвестися з ліжка, вийти з хати. У кухні поралась онука. Крізь прочинені двері Уляні видно, як її моторні руки перемивають картоплю.

-Вітуню, дитино, а йди-но сюди.

На порозі чорноока смаглявка. Меткий погляд , невдоволено скривлені уста.

-Чого вам, бабо?

-Підведи, дитино, мене до дверей, прочини їх. Хочу подивитися, як цвіте сад.

-І що ви там не бачили в тому саду? У мене ще свині не годовані.

Метнулася в кухню. Брязкнуло відро, нявкнув кіт, грюкнули двері, й все затихло.

Лишилася Уляна сама зі своїми думками-спогадами. Скільки ж то весен пролетіло від тієї пори?

…Вона саджала біля воріт вишню, коли почула голос: «Бог на поміч!»

Стрельнула карими очима. Перед нею солдат. З-під пілотки –русявий чубчик, сірі очі з смішинкою, а на гімнастерці – два ордени й медаль. Усміхнулася , відповіла: «Казали боги, щоб і ви помогли!»

-А чого ж. Я зараз…

Схопив відро й до криниці. А коли поливав саджанець, то ненароком торкнувся її руки:

-Підросла ти,Улянко, за ці роки. Гарна стала!

Весілля не було. Прокіп узяв свої солдатські пожитки та й перейшов до неї.

Гай,гай! Скільки то літ збігло, скільки весен відшумувало! Он і Вітуня вже підросла…

Думки набігали одна на одну, тривожили серце. Перебирала в пам’яті минуле й вкотре поверталася до онуки. Що було б з нею, якби не той лист…

Звістку про те, що їхня неповнолітня донька, яка навчалася в технікумі, народила дитину, сприйняли досить-таки спокійно: мовляв, з ким не буває! Вразило інше: мати відмовилася від дитини. У листі донька сльозно просила вибачення в батьків і в кінці писала, що їде в далекі краї, а як влаштується там, то повідомить, але в село не повернеться.

І згадалася Уляні та далека ніч. Не спалося. Тривожила доля доньки: як вона там серед чужих людей?…Згадала її маленькою – як потерпала, берегла від усього лихого, пестила. І раптом стислося серце: десь же живе тепер маленька безпомічна крихітка – її онука. Без материнської ласки, без тепла…

Схопилася, сіла на постелі.

-Ти чого не спиш, Улянко? – озвався Прокіп.

Та ось думаю…Кровинка наша серед чужих людей, нікому не потрібна, сиротою зросте. Забрати б її. Тут і молочко свіже, й овочі із власної грядки…

Ці слова як ковток джерельної води. І Прокіп переймається тим же клопотом.

Уляна заплющує очі.Напливає дрімота. Ніби десь іздалеку чується їй голос лікаря з Будинку маляти: «Дитина народилася з вадою. Потрібна операція».

Потім вона бачить себе в лікарняній палаті, біля маленького ліжечка. Три доби висиділа на стільці біля прооперованої онуки. Лікарка дивувалася: «Де ви, Уляно Гаврилівно, берете сили?» Принесла з дому термос із бульйоном, пиріжки, наказала поставити розкладачку. А коли дитину виписували, мовила:

-Назвіть дівчинку Вітою. Віта означає «життя». Вона була на його межі.

…У кухні щось дзенькнуло. Зайшла онука, внесла кухоль молока, шматок хліба. Мовила:

-Обійдате, бабо, самі, бо ми з Миколою їдемо у справах.

І вийшла. Ні привітної посмішки, ні ласкавого слова, а була ж не такою.

І знову спогад: маленька онучка гралася з лялькою на ганку. І ніхто не помітив, як дитина зникла. Дідусь із бабусею оглянули подвір’я, садок, город, сарай, але малої не було ніде. Зайшли до хати, й Уляна заголосила: «Де ж ти, Вітуню?!» У відповідь щось заворушилося під столом. Підняли скатертину й побачили: пригорнувши ляльку,

дитина спала на килимку.

…У школі Вітуня зірок з неба не хапала, але росла працьовитою, звичної до будь-якої домашньої роботи. Особливо любила шити. То ж коли настав час обирати професію, вирішили: дівчина буде вчитися на кравчиню. Того ж року вступила до професійно-технічного училища, що в обласному центрі.

На вихідні Вітуня приїздила додому й оживала стара хата, раділи дідусь із бабусею.

А одного разу стала на порозі разом із хлопцем:

-Знайомтеся. Це – Микола, мій чоловік.

Кілька днів побули молодята у селі. Вітунін обранець сподобався старим.

Скромний, шанобливий та й роботи сільської не цурається. Відтоді молоде подружжя частенько навідувалося до них, допомагало у господарстві, привозило гостинці.

…У прочинену кватирку весняний вітер доносить такі знайомі з дитинства звуки: галасують діти проторохтіла підвода, приглушений відстанню туркоче в полі трактор. Ласкаве сонечко заглядає у вікно, хитається яблунева гілка. Заколисана тишею, дрімає Уляна. І знову постає Прокіп:

-Надумав я, Улянко, переписати на Вітуню хату й все, що маємо в господарстві. Нехай молоді повертаються з міста й господарюють. Та й нам, старим, веселіше буде.

Бабуся розплющує очі й дивиться на вишиваний рушник над портретом, де вони з Прокопом ще зовсім молоді. А думає про недавнє. Бо що з того вийшло? І досі пече образа на Миколу: «Вам , діду, вже пора на цвинтар, а не поради давати». Змінилася й онука – стала якоюсь дратівливою, чужою. Непривітною стала Уляні власна хата. А без Прокопа зовсім осиротіла. Стара заплющує очі. «Хочу до тебе, Прокопе…» Напливає туман, щезають видіння. Сірий морок огортає голову, несе кудись у безвість…

Нина Насальская со своим старшим сыном.1947г.

… Дощового ранку забігла сусідка.

-Вікторіє, завтра ж минає сорок днів твоїй бабусі Уляні. Давай допоможу тобі готуватися до поминок.

Обличчя Вітуні кам’яне.

— У нас з Миколою справи у місті. То ж не знаю…

Другого дня зійшлися сусіди, завітав й голова сільради. Люди дивувалися – хата Вікторії була на замку.

-А що, люди добрі, давайте самі пом’янемо нашу Уляну, — запропонував хтось.

Мрячив дрібний дощик.Було вогко й непривітно, але погода не завадила людям поставити серед двору столи, принести наїдки, горілку. Хтось приніс пироги, хтось сальця, огірочків, квашену капусту…Про покійницю говорили від усього серця: душевна, чесна, працьовита, знана на весь район ланкова буряководів, орденоносець.

Люди згадували й згадували, а тим часом перестав дощ, розвіялися хмари, виглянуло сонечко. І лише в небесній блакиті пливла сиза хмаринка. Зупинилася над селом, глянула на людей, що сиділи за столами, й тихо запитала:

-А де ж ти, Вітуню?

Не дочекавшись відповіді, зронила кілька крапель-сльозинок і попливла далі.

(оценок ещё нет)

Загрузка...

Читайте ещё по теме:

Не найдено похожих записей...